ЧАСТИНА VII — ПОВЕРНЕННЯ. ГЛАВА 34. ЕРЕБАН

Наступний ранок зустрів їх холодним туманом.
Кемпер стояв на узбіччі невеликої дороги, а за вікнами повільно прокидався ліс.
Дженні прокинулася раніше за всіх.
Вона кілька хвилин просто лежала, дивлячись у стелю.
Їй знову снився храм.
Знову був той чоловік.
Техьон.
Цього разу вона вже не сумнівалася в імені.
Вона пам'ятала його голос.
Пам'ятала, як він дивився на неї.
Пам'ятала відчуття, яке виникало поруч із ним.
Але найголовнішого вона все ще не могла згадати.
Що сталося наприкінці.
Дженні сіла й торкнулася грудей.
Там, де раніше іноді виникало тепло, тепер було тихо.
Занадто тихо.
Вона не знала чому.
Але десь дуже глибоко всередині відчула тривогу.
Через годину вони вже їхали далі.
Дорога проходила між високими горами.
Хмари майже торкалися вершин.
Вівіан сиділа попереду, притулившись до плеча Рана.
Вона була незвично мовчазною.
Після всього, що сталося, вона дедалі частіше дивилася на нього так, ніби намагалася скласти частини якоїсь головоломки.
Нарешті вона тихо сказала:
— Ране?
— Мм?
— Я хочу тебе дещо запитати.
Він подивився на неї.
— Питай.
— Хто ти насправді?
Ран замовк.
Діоніс, який сидів позаду, почув запитання.
Він не втручався.
Ран кілька секунд дивився на дорогу.
— Я не зовсім та людина, якою ти мене вважаєш.
Вівіан усміхнулася без радості.
— Я вже давно це зрозуміла.
— Тоді ти маєш знати, що відповідь може бути складнішою, ніж ти думаєш.
— Спробуй.
Ран видихнув.
— Добре.
Він звернув на невелику стоянку біля лісу.
Заглушив двигун.
Усі четверо вийшли з кемпера.
Навколо було тихо.
Тільки вітер проходив крізь дерева.
Ран відійшов трохи далі.
Діоніс залишився біля Дженні.
Вівіан підійшла до Рана.
— Я слухаю.
Ран подивився їй в очі.
— Моє ім'я не завжди було Ран.
Вона мовчала.
— Колись мене звали Каель.
Вівіан нахмурилася.
— Каель...
Це ім'я здалося їй знайомим.
Не з сучасного життя.
З історій, які вони розповідали біля вогню.
З того минулого, про яке Діоніс ніколи не хотів говорити.
Ран кивнув.
— Я жив в Альтеррі.
Дженні різко підняла голову.
— Альтеррі?
Ран подивився на неї.
— Так.
Діоніс мовчав.
Тепер час настав.
Вівіан дивилася на Рана, не знаючи, що сказати.
— Ти хочеш сказати, що...
— Я помер, — тихо сказав він.
Її обличчя змінилося.
— Що?
— Ти правильно почула.
Ран опустив погляд.
— Я загинув три тисячі років тому.
Дженні відчула холод.
Перед очима раптом промайнув образ.
Храм.
Каель.
Меч.
Темрява.
Кров.
Вона схопилася за голову.
— Дженні!
Діоніс одразу опинився поруч.
— Все добре.
— Я бачила його...
Вона подивилася на Рана.
— Тебе.
Ран зблід.
— Що саме?
— Ти стояв у храмі.
Вона важко дихала.
— Там був Еребан.
Ран більше не міг приховувати.
— Так.
І цього разу в його голосі не було жодної невпевненості.
Вівіан повільно відійшла на крок.
— А що сталося потім?
Ран мовчав.
Діоніс заговорив замість нього.
— Каель загинув, намагаючись звільнити себе від Еребана.
Вівіан подивилася на нього.
— А потім?
— Еребан повернув його до життя.
Запала тиша.
— Навіщо?
Ран відповів:
— Щоб використати мене.
Він стиснув кулаки.
— Після смерті я прокинувся в темряві. Я не пам'ятав, хто я. Пам'ятав тільки біль, голос і його силу.
— Еребана?
— Так.
Ран подивився на Діоніса.
— Але він знайшов мене.
Вівіан повернулася до Діоніса.
— Ти?
Діоніс кивнув.
— Я був там, коли Каель помер.
Його голос став тихим.
— І я був там, коли він повернувся.
Він подивився на Рана.
— Я не зміг врятувати його тоді.
Ран похитав головою.
— Ти врятував мене потім.
Діоніс нічого не відповів.
Ран продовжив:
— Коли я повернувся, частина сили Еребана залишилася в мені. Він міг впливати на мене. Я чув його голос. Бачив сни. Іноді не контролював себе.
— І що зробив Діоніс?
— Допоміг мені вирватися.
Вівіан тихо запитала:
— А чому ти став Раном?
Ран усміхнувся сумно.
— Бо Каель помер.
Він подивився на свої руки.
— Я не хотів усе життя бути людиною, якою мене зробила смерть. Тому почав нове життя.
Вівіан довго мовчала.
Потім підійшла до нього.
— Чому ти не сказав мені?
— Я боявся.
— Чого?
— Що ти підеш.
Вівіан дивилася на нього кілька секунд.
Потім обійняла.
Ран завмер.
Він явно не очікував цього.
— Я не піду, — сказала вона.
— Вівіан...
— Мені страшно.
Вона притиснулася до нього сильніше.
— Мені дуже страшно від усього цього.
Потім підняла голову.
— Але я люблю тебе.
Ран заплющив очі.
Три тисячі років тому він втратив усе.
Тепер уперше отримав щось, що не було пов'язане зі смертю, війною чи Еребаном.
Він обійняв її у відповідь.
Дженні стояла поруч із Діонісом.
Вона дивилася на Рана й Вівіан.
Потім повернулася до нього.
— Ти знав увесь цей час?
— Так.
— Про Рана?
— Так.
— Про мене?
Діоніс замовк.
— Тепер — так.
Вона дивилася на нього.
— Ти знаєш, хто я?
Він не відповів.
Цього разу вона не наполягала.
Її пам'ять сама продовжувала відкривати двері.
Увечері вони зупинилися біля іншого озера.
Вогонь тихо потріскував.
Вівіан сиділа поруч із Раном.
Дженні — поруч із Діонісом.
Деякий час усі мовчали.
А потім Дженні сказала:
— Я думаю, що пам'ятаю ще щось.
Діоніс подивився на неї.
— Що?
— Еребана.
Ран одразу напружився.
— Що саме?
— Він говорив зі мною.
— Уві сні?
— Так.
Ран похитав головою.
— Він не повинен був мати до тебе доступ.
Діоніс повернувся до нього.
— Чому?
Ран замовк.
Він знав більше, ніж хотів сказати.
— Бо Еребан не просто шукає Світло.
Дженні подивилася на нього.
— А що він шукає?
Ран відповів:
— Доступ.
— До чого?
— До тебе.
Вогонь між ними раптом спалахнув сильніше.
Дженні здригнулася.
І саме в цей момент у неї заболіла голова.
Вона схопилася за груди.
— Дженні!
Діоніс підхопив її.
Її очі на мить стали золотими.
А потім усе зникло.
Вона важко дихала.
— Я чула його.
— Кого? — запитав Діоніс.
Вона прошепотіла:
— Еребана.
Усередині свідомості Дженні знову була темрява.
Цього разу вона не бачила храму.
Не бачила лісу.
Тільки величезні чорні двері.
За ними щось дихало.
Повільно.
Глибоко.
Дженні підійшла ближче.
— Ти тут?
Тиша.
Потім голос.
Низький.
Давній.
— Я нікуди не йшов.
Дженні відступила.
— Чого ти хочеш?
— Ти вже майже згадала.
— Хто я?
Тиша.
А потім:
— Ти — та, через яку мене закували.
Дженні побачила спалах світла.
Храм.
Міранду.
Техьона.
Каеля.
І величезну чорну печать.
— Що ти зробив?
Голос став тихішим.
— Я нічого не зробив.
Дженні нахмурилася.
— Ти брешеш.
— Запитай того, хто тебе запечатав.
— Хто?
Еребан засміявся.
— Ти вже знаєш його.
Дженні різко обернулася.
Перед нею стояв Техьон.
Він простягав до неї руку.
На його долоні сяяла перлина.
— Техьон...
Вона простягнула руку.
Але між ними раптом з'явилася темрява.
Вона розколола видіння навпіл.
І Дженні прокинулася.
Вона різко відкрила очі.
Діоніс сидів поруч.
— Дженні.
Вона подивилася на нього.
І вперше не злякалася.
Навпаки.
Її очі наповнилися сльозами.
— Техьон...
Діоніс завмер.
Але вона ще не знала, чому сказала це ім'я.
Пам'ять повернула лише уламок.
Не всю правду.
Ще ні.
Тієї ж ночі, коли всі заснули, Діоніс вийшов із кемпера.
Ран уже чекав надворі.
Вони стояли біля озера.
— Він стає сильнішим, — сказав Ран.
— Я знаю.
— І це через неї.
Діоніс подивився на темну воду.
— Через те, що всередині неї.
Ран замовк.
— Ти думаєш, це Еребан?
— Я не знаю.
Ран подивився на нього.
— Ти знаєш більше.
Діоніс не відповів.
— Техьоне.
Це слово прозвучало дуже тихо.
Діоніс повернувся.
Ран дивився на нього.
— Ти три тисячі років чекав її.
Діоніс опустив погляд.
— Так.
— І тепер знайшов.
— Так.
— Але разом із нею повернувся Еребан.
Діоніс стиснув кулак.
— Я знаю.
Ран подивився на озеро.
— Тоді треба готуватися.
Діоніс мовчав.
А далеко в горах пролунав глухий гуркіт.
Наче десь під землею щось величезне перевернулося уві сні.
Обидва різко повернули голови.
На поверхні озера пішли хвилі.
Хоча вітру не було.
Діоніс прошепотів:
— Він прокидається.
Ран подивився на нього.
— Еребан?
Діоніс не відповів.
А всередині кемпера Дженні раптом розплющила очі.
Її зіниці на одну коротку мить стали золотими.
І в темряві її свідомості пролунав тихий голос:
— Ще трохи...
Дженні сіла.
Не знаючи, що відтепер Еребан уже не просто приходив до неї у снах.
Він почав прокидатися разом із нею.