ЧАСТИНА VII — ПОВЕРНЕННЯ. ГЛАВА 33. ПАМ'ЯТЬ

Наступні кілька днів у Новій Зеландії здавалися майже звичайними.
Майже.
Вони продовжували їхати далі на південь.
Дорога змінювалася щогодини. То простягалася між зеленими пагорбами, то губилася серед густих лісів, то виходила до широких долин, над якими висіли низькі хмари.
Вівіан сиділа попереду поруч із Раном і час від часу показувала йому карту.
— Тут треба повернути.
— Я знаю.
— Тоді чому ти їдеш прямо?
— Бо дорога прямо красивіша.
— Ране!
— Що?
— Ми загубимося.
— Не загубимося.
Дженні засміялася з заднього сидіння.
— Ви вже сорок хвилин сперечаєтеся про одну й ту саму дорогу.
— Тому що він упертий, — відповіла Вівіан.
— Ти теж.
— Я не заперечую.
Ран усміхнувся.
Діоніс, який сидів поруч із Дженні, подивився на них через дзеркало.
Колись він не міг уявити, що побачить Рана таким.
Спокійним.
Щасливим.
Живим.
Після всього, що сталося з Каелем, саме це здавалося майже неможливим.
Але тепер Ран був тут.
І поруч із ним була Вівіан.
Можливо, саме цього Каель хотів би найбільше.
Життя.
Не минуле.
Не війни.
Не Еребана.
Просто життя.
Діоніс повернув погляд до Дженні.
Вона дивилася у вікно.
Її волосся розсипалося по плечах, а сонячні промені час від часу ковзали по золотих пасмах.
Він дивився на неї довше, ніж потрібно.
І знову побачив Міранду.
Але цього разу спогад був іншим.
Не таким далеким.
Увечері вони зупинилися біля невеликого озера.

Неподалік стояла самотня дерев'яна лавка.
Дженні взяла камеру й пішла до води.
Діоніс пішов за нею.
— Ти знову фотографуєш?
— А хіба можна пройти повз таке?
Вона підняла камеру.
На поверхні озера відбивалися гори.
Дженні зробила кілька кадрів.
Потім опустила камеру.
— Діонісе.
— Так?
— У мене знову це було.
Він одразу став серйознішим.
— Що саме?
— Спогад.
— Який?
Дженні подивилася на воду.
— Я не знаю, чи це справді спогад.
Вона сіла на лавку.
Діоніс залишився поруч.
— Розкажи.
Вона заплющила очі.
— Я була в лісі.
— Якому?
— Не знаю. Старому. Дуже старому.
Її голос став тихішим.
— Там було багато дерев. Але вони були величезні. І між ними світилися маленькі вогники.
Діоніс мовчав.
Він знав цей ліс.
Знав кожне дерево.
Знав стежку, якою вони колись ходили.
Але не сказав цього.
— Потім я побачила храм.
Його пальці мимоволі стиснулися.
— Храм?
Дженні кивнула.
— Білий. Високий. Навколо нього було світло.
Вона відкрила очі.
— А потім стало темно.
Діоніс відчув холод усередині.
— Що було далі?
— Я не знаю.
Вона приклала пальці до скроні.
— Але я бачила когось.
— Кого?
Дженні подивилася на нього.
— Чоловіка.
Він завмер.
— Якого?
— Темне волосся.
Діоніс перестав дихати на мить.
— І...
Вона нахмурилася.
— Дев'ять хвостів.
Вітер раптом посилився.
Дженні здригнулася.
— Я бачила його позаду цього чоловіка. Дев'ять чорних хвостів.
Діоніс відвів погляд.
Вона бачила його.
Техьона.
— Ти знаєш, хто це? — запитала Дженні.
Він не відповів.
— Діонісе?
— Ні.
Брехня.
Але він не міг сказати правду.
Не зараз.
Дженні уважно дивилася на нього.
— Ти брешеш.
Діоніс повернувся до неї.
— Чому ти так думаєш?
— Тому що ти дивишся на мене так само, як тоді біля озера.
Він мовчав.
Дженні піднялася.
— Я хочу знати.
— Знаю.
— Тоді скажи.
Діоніс зробив крок до неї.
— Не все можна згадати одразу.
— Чому?
— Бо іноді пам'ять повертається тоді, коли людина готова її прийняти.
Вона довго дивилася на нього.
— А якщо я вже готова?
Він не знайшов відповіді.
Тієї ночі Дженні знову побачила сон.
Цього разу вона стояла біля храму.
Перед нею був чоловік.
Темне волосся.
Темний одяг.
За його спиною повільно рухалися дев'ять чорних хвостів.
Вона знала його.
Не як Діоніса.
Ім'я було десь поруч.
Вона майже могла його вимовити.
— Ти знову прийшла...
Голос Еребана пролунав із темряви.
Дженні обернулася.
— Хто ти?
— Ти вже знаєш.
— Ні.
— Ти просто забула.
Позаду неї храм почав змінюватися.
З'явилося золоте світло.
Вона побачила себе.
Але не Дженні.
Дівчину із золотим волоссям у довгій світлій сукні.
Міранду.
Вона стояла поруч із темноволосим чоловіком.
Техьоном.
Він дивився на неї так, як Діоніс дивився зараз.
З любов'ю.
І страхом.
Потім Міранда торкнулася його обличчя.
— Техьон...
Дженні прокинулася.
Різко.
Вона сиділа в кемпері, важко дихаючи.
Було близько четвертої ранку.
Усередині було тихо.
Діоніс спав неподалік.
Дженні дивилася на нього.
Її серце билося так сильно, ніби хотіло вирватися з грудей.
Вона прошепотіла:
— Техьон...
Діоніс відкрив очі.
Він почув.
Але Дженні вже мовчала.
Вона сама не зрозуміла, чому це ім'я з'явилося на її губах.
Вранці вона нічого не сказала.
Вони поснідали.
Ран готував каву.
Вівіан сиділа біля нього, притулившись плечем.
Дженні дивилася на них і раптом подумала, наскільки дивним стало їхнє життя.
Ще кілька місяців тому вона була просто фотографкою.
Тепер вона подорожувала світом із людьми, які мали сили, про існування яких вона навіть не підозрювала.
А ще вона бачила сни про життя, якого не пам'ятала.
Діоніс поставив перед нею чашку.
— Ти сьогодні мовчазна.
— Я майже не спала.
— Знову сон?
Вона подивилася на нього.
— Так.
— Що ти бачила?
Дженні вагалася.
— Тебе.
Він завмер.
— Мене?
— Не зовсім тебе.
Вона опустила очі.
— Іншого тебе.
Між ними запала тиша.
Ран і Вівіан переглянулися.
Діоніс сів навпроти.
— Що він робив?
Дженні тихо відповіла:
— Він дивився на мене.
— І?
Вона підняла очі.
— Я його кохала.
Діоніс не сказав нічого.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яка зброя.
Три тисячі років він мріяв почути їх.
Але не так.
Не від Дженні.
Від Міранди.
І тепер він раптом зрозумів, що між ними більше немає тієї прірви.
Вона починала згадувати.
Пізніше вони зупинилися біля дороги.
Дженні відійшла трохи подалі.
Діоніс пішов за нею.
— Ти сердишся? — запитав він.
— Ні.
— Тоді чому ти сумна?
Вона довго мовчала.
— Бо я відчуваю, що частина мене знає тебе краще, ніж я сама.
Діоніс підійшов ближче.
— Можливо, так і є.
Вона подивилася на нього.
— Ти знаєш, хто я?
Його серце стислося.
Це був момент.
Він міг сказати правду.
Міг нарешті вимовити її ім'я.
Але побачив у її очах страх.
Не страх перед ним.
Страх перед самою собою.
І тому лише відповів:
— Ти Дженні.
Вона нахмурилася.
— Це не відповідь.
— Поки що — відповідь.
— А якщо я більше, ніж Дженні?
Він тихо сказав:
— Тоді ти сама це згадаєш.
Вона дивилася на нього кілька секунд.
Потім простягнула руку.
Діоніс взяв її.
І цього разу вона сама переплела їхні пальці.
— Не йди, — тихо сказала вона.
Він подивився на неї.
— Нікуди.
Дженні притулилася до нього.
І на мить світ знову став простим.
Тільки двоє людей.
Дорога.
Гори.
Вітер.
Але десь глибоко всередині Дженні вже почала повертатися та, ким вона була колись.
І найстрашніше було навіть не те, що вона починала згадувати минуле.
А те, що разом із пам'яттю починала прокидатися сила, яку три тисячі років ніхто не міг звільнити.