ЧАСТИНА VII — ПОВЕРНЕННЯ. ГЛАВА 32. ВОНА

Ранок у Новій Зеландії настав майже непомітно.
Спочатку темрява за вікнами кемпера стала сірою.
Потім над озером з'явився тонкий молочний туман.
Гори, які вночі здавалися суцільною чорною стіною, почали проступати одна за одною — спочатку вершини, потім схили, вкриті лісом, а ще за кілька хвилин на них упало бліде ранкове світло.
Усе виглядало звичайно.
Надто звичайно після того, що сталося вночі.
Дженні прокинулася від запаху кави.
Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю кемпера.
Вона пам'ятала озеро.
Пам'ятала істоту.
Пам'ятала золоті очі.
Пам'ятала Діоніса, який став перед нею.
І пам'ятала дивне тепло в грудях.
Вона повільно поклала долоню на груди.
Нічого.
Тільки серце.
— Ти вже прокинулася?
Голос Діоніса пролунав зовсім поруч.
Дженні повернула голову.
Він сидів на маленькому сидінні біля столу й тримав чашку кави. Волосся трохи розтріпалося після сну, на ньому була проста темна футболка, а ранкове світло падало на його обличчя крізь вікно.
Він виглядав так, ніби цієї ночі не сталося нічого надзвичайного.
Але очі видавали його.
Він майже не спав.
— Ти всю ніч не спав? — тихо запитала Дженні.
— Трохи.
— Це означає «ні».
На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.
— Ти занадто добре мене читаєш.
Дженні сіла, загорнувшись у ковдру.
— Після цієї ночі я взагалі вже нічого не розумію.
Діоніс опустив погляд на чашку.
Він знав, що вона не розуміє.
І знав те, чого вона ще не знала.
Вона — Міранда.
Це більше не було припущенням.
Не було надією, яку він боявся собі дозволити.
Перлина відреагувала саме на неї.
Не на нього.
Не на його силу.
Не на дев'ять хвостів.
На Дженні.
А істота, яка вийшла з озера, не побачила в ній чужу людину.
Вона впізнала її.
Три тисячі років тому він уже бачив подібний погляд.
Тоді, в Альтеррі, стародавні хранителі схиляли голови перед Мірандою.
Діоніс заплющив очі.
На мить перед ним знову виникло минуле.
Світло храму.
Золоте волосся.
Її голос.
Її руки.
І той останній поцілунок.
Той самий поцілунок, після якого він передав їй перлину.
А потім — смерть.
Три тисячі років самотності.
Він відкрив очі.
Дженні дивилася на нього.
— Знову так дивишся.
— Як?
— Ніби згадуєш щось.
Він мовчав.
Вона трохи нахилила голову.
— Діонісе?
— Просто думаю.
— Про що?
Він подивився їй прямо в очі.
І вперше за багато століть йому довелося свідомо приховати правду від тієї, заради якої він чекав усе своє безсмертя.
— Про те, що нам краще сьогодні не поспішати.
Дженні усміхнулася.
— Це все?
— Це все.
Вона не повірила.
Але й не стала тиснути.
— Кава?
Діоніс простягнув їй чашку.
— З молоком.
Вона взяла її.
Їхні пальці на мить торкнулися.
І Дженні раптом відчула дивне тепло.
Не таке, як уночі.
М'якше.
Знайоме.
Вона подивилася на його руку.
Чомусь їй здалося, що вона вже колись тримала її саме так.
Дуже давно.
Настільки давно, що неможливо було пояснити це спогадом.
Вона швидко відвела погляд.
— Дивно.
— Що?
— Нічого.
Через годину прокинулися Вівіан і Ран.
Вівіан визирнула з-під ковдри й одразу заявила:
— Якщо хтось зараз скаже, що ми знову кудись їдемо, я залишуся тут назавжди.
Ран, який саме відчиняв дверцята шафки, обернувся.
— Ми їдемо.
— Я тебе ненавиджу.
— Ти казала це вчора.
— І сьогодні мої почуття стали ще сильнішими.
Дженні вперше за ранок засміялася.
Ран подивився на неї.
— Ти вже краще?
Вона кивнула.
— Так.
— Точно?
Дженні на секунду замовкла.
— Не знаю.
Ран більше нічого не запитував.
Він лише уважно подивився на Діоніса.
Той ледь помітно похитав головою.
Поки що ні.
Ран зрозумів.
Вони поснідали прямо в кемпері.
Кава.
Тости.
Яйця.
Фрукти.
Трохи печива, яке Вівіан знайшла у шафці й оголосила «найважливішою частиною сніданку».
За вікном починався звичайний новозеландський ранок.
Птахи повернулися.
Вітер ворушив траву.
Поверхня озера знову стала живою.
Якщо не знати, що тут відбулося вночі, можна було подумати, що нічого незвичайного не сталося.
Саме це найбільше непокоїло Діоніса.
Він сидів біля вікна й дивився на озеро.
Аурекі зникла.
Але її сліди залишилися.
І разом із ними — питання.
Чому вона прийшла?
Чому впізнала Дженні?
І що саме вона відчула в ній?
— Діонісе.
Він повернувся.
Дженні стояла біля дверей кемпера з камерою в руках.
— Підемо?
— Куди?
— Фотографувати.
Він усміхнувся.
— Звичайно.
Вона вийшла першою.
Діоніс затримався лише на кілька секунд.
Потім пішов за нею.
Вони вирушили ближче до гір.

Дорога звивалася між зеленими пагорбами, невеликими лісами й відкритими полями.
Час від часу вони бачили ферми, стада овець, самотні будинки з димом над дахами.
Дженні майже безперервно фотографувала.
Через вікно.
Через лобове скло.
На зупинках.
Іноді вона просила Діоніса зупинити кемпер лише тому, що побачила красиве дерево або промінь сонця між хмарами.
Одного разу вони зупинилися біля невеликої оглядової площадки.
Дженні вийшла з камерою.
Перед ними розкинувся величезний простір — зелені схили, далекі снігові вершини й дорога, яка губилася десь за поворотом.
— Це неймовірно, — прошепотіла вона.
Вона підняла камеру.
Клац.
Ще один кадр.
Клац.
Діоніс стояв трохи осторонь.
Дженні раптом повернула камеру на нього.
— Не рухайся.
— Знову?
— Так.
— Я думав, сьогодні фотографуєш природу.
— Ти теж частина природи.
— Це звучить небезпечно.
Вона засміялася.
— Просто стій.
Він залишився на місці.
Дженні подивилася у видошукач.
І на секунду її усмішка зникла.
Вона побачила його.
Не Діоніса.
Іншого.
Темне волосся.
Дев'ять чорних хвостів.
Вогонь позаду.
І себе.
У золотому одязі.
Перед ним.
Вона різко опустила камеру.
— Дженні?
Вона кліпнула.
Картинка зникла.
Перед нею знову стояв Діоніс.
Звичайний.
Живий.
Спокійний.
— Що сталося? — запитав він.
— Я...
Вона подивилася на дисплей камери.
Звичайна фотографія.
Нічого дивного.
— Здалося.
Діоніс підійшов ближче.
— Що саме?
— Ніби я вже бачила тебе таким.
Він завмер.
— Яким?
Вона подивилася на нього.
— Не знаю.
Дженні потерла скроню.
— Темноволосим.
Його серце стиснулося.
Бо вона бачила саме його.
Того, ким він був.
Техьона.
Але пам'ять ще не повернулася повністю.
— Можливо, тобі просто наснилося, — сказав він.
Дженні довго дивилася на нього.
— Можливо.
Але сама вона вже не вірила в це.
Увечері вони зупинилися біля невеликого містечка.
Зайшли до магазину.
Купили воду, овочі, фрукти, хліб, сир і щось солодке.
Вівіан з Раном знову сперечалися біля полиці з печивом.
— Ти взяв три пачки!
— Ти взяла чотири.
— Я дівчина.
— І?
— Мені можна.
Ран розсміявся.
— Це дуже переконливий аргумент.
Дженні стояла поруч і дивилася на них.
Їй було добре.
По-справжньому добре.
Без страху.
Без погонь.
Без храмів.
Без духів.
Але тепер вона вже знала, що минуле існує.
Воно просто чекало.
Коли вони вийшли з магазину, Діоніс узяв її за руку.
Природно.
Без слів.
Їхні пальці переплелися.
Дженні подивилася вниз.
Потім на нього.
— Чому мені здається, що я вже робила це?
Діоніс не відповів одразу.
— Можливо, деякі речі не змінюються.
— Навіть через три тисячі років?
Він різко подивився на неї.
Дженні сама здивувалася своїм словам.
— Не знаю, чому я це сказала.
— Я теж.
Він стиснув її руку трохи сильніше.
І не відпустив.
Тієї ночі вони знову залишилися біля озера.
Але цього разу всі були насторожі.
Ран кілька разів виходив назовні.
Перевіряв ліс.
Слухав тишу.
Нічого.
Ні слідів.
Ні істоти.
Ні дивних звуків.
Лише вітер.
Дженні сиділа біля вогню, загорнувшись у куртку.
Діоніс сів поруч.
Вона поклала голову йому на плече.
— Діонісе?
— Мм?
— Якщо я скажу, що іноді мені здається, ніби я знаю тебе дуже давно...
Він повернув голову.
— Я не здивуюся.
— Чому?
Діоніс подивився на вогонь.
— Бо мені теж так здається.
Вона усміхнулася.
— Тоді ми обоє дивні.
— Можливо.
Вона трохи сильніше притулилася до нього.
Діоніс заплющив очі.
Він міг сказати їй.
Прямо зараз.
Міг вимовити:
«Ти — Міранда».
Міг розповісти про Альтерру.
Про Техьона.
Про їхнє минуле.
Про перлину.
Про смерть.
Про три тисячі років очікування.
Але він не зміг.
Бо подивився на Дженні й побачив не примару минулого.
Не Міранду.
А живу жінку, яка сиділа поруч із ним.
І він зрозумів:
якщо вона повинна згадати його, то це має статися сама.
Не через його слова.
Не через примус.
Не через чужу пам'ять.
Вона повинна сама знайти шлях назад.
Діоніс тихо сказав:
— Дженні...
— Що?
Він ледь усміхнувся.
— Нічого.
Вона підняла голову й подивилася на нього.
— Ти сьогодні дуже дивний.
— Я завжди такий.
— Ні.
Вона торкнулася його руки.
— Сьогодні ти ніби чогось боїшся.
Діоніс замовк.
А потім чесно відповів:
— Так.
— Чого?
Він подивився їй в очі.
І сказав лише:
— Втратити тебе.
Дженні завмерла.
Її серце забилося швидше.
Вона не знала, чому ці слова так сильно її зачепили.
Не знала, чому в очах Діоніса побачила біль, який здавався набагато старшим за їхнє знайомство.
І не знала, чому десь глибоко всередині неї прозвучало одне ім'я.
Не Дженні.
І не Діоніс.
Ім'я, якого вона ще не могла згадати.
Але яке вже починало прокидатися в її пам'яті.
Міранда.