ЧАСТИНА VI — НОВА ЗЕЛАНДІЯ. ГЛАВА 31. ТЕ, ЩО ПРОКИНУЛОСЯ

Дженні ще кілька секунд стояла біля вікна.
Вона не рухалася.
Навіть не дихала нормально.
Погляд залишався прикутим до темряви за склом.
Нічого.
Тільки слабке відображення її власного обличчя.
Вона повільно відсунула штору ще трохи.
За кемпером простягалася темна трава. Далі — озеро, майже чорне під нічним небом. Гори зникали в темряві.
Нікого.
— Можливо, вітер… — прошепотіла вона.
Але сама знала, що це неправда.
Вітер не повернувся.
Тиша залишалася такою самою.
Дженні вже хотіла відійти від вікна, коли почула:
хрус.
Цього разу ближче.
Вона різко обернулася.
У кемпері всі спали.
Вівіан лежала, загорнувшись у ковдру. Ран спав на іншому боці. Діоніс сидів нерухомо.
Дженні завмерла.
— Діонісе…
Він одразу відкрив очі.
Ніби й не спав.
— Що сталося?
Вона показала на вікно.
— Там хтось є.
Діоніс піднявся.
Його обличчя змінилося майже непомітно.
— Залишайся тут.
— Що?
— Дженні.
Він сказав це тихо, але таким тоном, що вона зрозуміла: цього разу він не жартує.
Ран прокинувся майже одразу.
— Що трапилося?
— Тиша, — коротко відповів Діоніс.
Ран нахмурився.
— Я теж відчуваю.
Вівіан сонно піднялася.
— Що ви відчуваєте?
Ніхто не відповів.
Діоніс відчинив двері кемпера.
Холодне повітря одразу проникло всередину.
Він вийшов.
Ран — за ним.
Дженні залишилася біля дверей.
— Не виходь, — сказав Діоніс, навіть не обертаючись.
Вона хотіла заперечити.
Але раптом відчула щось дивне.
Не зовні.
Всередині.
Легке тепло десь у грудях.
Воно виникло на одну мить.
Потім стало сильнішим.
Дженні поклала руку на груди.
— Що зі мною?..
Діоніс повільно йшов навколо кемпера.
Його очі вже не були людськими.
Зіниці звузилися.
Навколишня темрява стала для нього іншою.
Він бачив сліди.
Не людські.
Вони починалися біля озера.
І тягнулися до кемпера.
Ран зупинився поруч.
— Бачиш?
— Так.
— Що це?
Діоніс не відповів.
Він присів біля землі.
На вологому ґрунті залишився слід.
Довгий.
Наче кігті пройшлися по землі.
Але слід був надто великим для будь-якої звичайної тварини.
Ран повільно підняв голову.
— Це не дух.
— Ні.
— Тоді що?
Діоніс подивився в бік озера.
— Воно прийшло не за нами.
Ран зрозумів одразу.
— За Дженні?
Діоніс нічого не сказав.
Але його погляд уже відповів.
Дженні стояла біля входу.
— Діонісе…
Він різко обернувся.
— Усередину.
— Я відчуваю щось.
— Що саме?
Вона притиснула руку до грудей.
— Тепло.
На обличчі Діоніса з'явилася тривога.
Не страх.
Щось значно глибше.
— Відступи від дверей.
Дженні зробила крок назад.
І тоді озеро за ними ворухнулося.
Не хвиля.
Ні.
Щось піднялося з води.
Спочатку з'явилася темна спина.
Потім довга шия.
І два очі.
Вони світилися блідим золотим світлом.
Вівіан за спиною Дженні тихо прошепотіла:
— Боже…
Істота вийшла з води.
Вона була схожа на великого звіра, але водночас не нагадувала жодну тварину, яку Дженні бачила раніше.
Чотири довгі лапи.
Темна шерсть, мокра від води.
На спині — щось схоже на тонкі кістяні гребені.
А навколо голови мерехтіло слабке світло.
Воно не виглядало злим.
Але від нього було неможливо відірвати погляд.

Дженні завмерла.
Істота подивилася прямо на неї.
У ту саму мить тепло всередині її грудей стало майже гарячим.
— Діонісе…
Він став перед нею.
— Не дивись їй в очі.
— Чому?
— Просто не дивись.
Але істота не нападала.
Вона стояла біля води.
Дивилася на Дженні.
Наче впізнавала.
Раптом вона зробила крок.
Діоніс миттєво змінився.
Його очі спалахнули золотим.
Позаду нього на мить виникли дев'ять чорних хвостів.
Повітря навколо здригнулося.
Ран відразу став поруч.
— Діонісе.
— Вона наближається.
Істота гаркнула.
Звук був низьким і таким сильним, що земля ніби здригнулася.
Дженні інстинктивно відступила.
І саме тоді щось сталося.
Вона відчула різкий біль у грудях.
— Ах…
Дженні схопилася за себе.
Діоніс обернувся.
— Дженні!
Він кинувся до неї.
Але істота раптом відступила.
Не від Діоніса.
Від Дженні.
Наче відчула щось сильніше.
Дженні опустила очі.
Крізь тканину одягу пробивалося слабке світло.
Зовсім маленьке.
Перлина.
Вона була всередині неї.
Та сама перлина, яку три тисячі років тому Техьон передав Міранді через поцілунок.
Перлина, яка зберігала частину її душі.
Діоніс побачив світло.
І застиг.
На його обличчі з'явилося щось, чого Ран ніколи раніше не бачив.
Надія.
І страх одночасно.
— Це неможливо… — прошепотів він.
Ран подивився на Дженні.
— Що відбувається?
Діоніс не відповів.
Перлина світилася дедалі сильніше.
А потім істота схилила голову.
Не нападала.
Не гарчала.
Вона ніби вклонялася.
Дженні дивилася на неї, не розуміючи нічого.
— Чому вона дивиться на мене?
Діоніс підійшов ближче.
— Я не знаю.
Це була правда.
Він справді не знав.
Але в глибині душі вже розумів одне.
Перлина не просто прокинулася.
Вона впізнала Дженні.
Істота раптом відступила до води.
Діоніс напружився.
— Не рухайтеся.
Вона ще раз подивилася на Дженні.
Потім розвернулася.
І зникла в темному озері.
Вода замкнулася над нею.
Тиша повернулася.
Але тепер це була вже інша тиша.
Звичайні звуки ночі поступово почали повертатися.
Вітер торкнувся трави.
Десь далеко почувся птах.
Озеро тихо зашуміло.
Вівіан повільно видихнула.
— Хтось може мені пояснити, що це щойно було?
Ран подивився на Діоніса.
— Думаю, це питання краще поставити йому.
Діоніс не відповів.
Він дивився тільки на Дженні.
На її обличчя.
На руку, якою вона все ще трималася за груди.
На слабке світло, що повільно згасало під її шкірою.
Він знав цю силу.
Знав її занадто добре.
Три тисячі років тому він уже бачив це світло.
Але тоді воно було в іншій жінці.
У Міранді.
— Діонісе?
Її голос повернув його до реальності.
— Що?
— Ти зблід.
Він зробив крок до неї.
— Тобі боляче?
— Уже ні.
— Точно?
— Так.
Дженні подивилася йому в очі.
— Що це було?
Діоніс мовчав.
Він не міг сказати правду.
Не зараз.
Не тоді, коли сам ще не мав усіх відповідей.
— Я не знаю, — нарешті сказав він.
Дженні уважно дивилася на нього.
— Ти брешеш?
Він завмер.
— Ні.
Після короткої паузи додав:
— Я просто ще не знаю достатньо, щоб пояснити тобі.
Вона кивнула.
Дженні хотіла ще щось сказати, але раптом відчула втому.
Наче все, що сталося, забрало останні сили.
Діоніс обережно поклав руку їй на плече.
— Ходімо всередину.
Цього разу вона не заперечувала.
Коли всі повернулися до кемпера, ніхто вже не хотів спати.
Вівіан сиділа біля вікна.
Ран перевіряв околиці.
Дженні загорнулася в ковдру.
Діоніс сидів поруч.
Його рука залишалася біля її руки.
Вона не відсувалася.
— Я ніколи не забуду цю ніч, — тихо сказала Дженні.
Діоніс подивився на неї.
— Я теж.
Вона поклала голову йому на плече.
І цього разу він просто дозволив їй залишитися так.
Але його думки були далеко.
Три тисячі років.
Перлина.
Міранда.
І тепер Дженні.
Він уперше отримав відповідь, яку чекав усе своє безсмертя.
Але ця відповідь породила ще більше запитань.
Бо якщо перлина справді впізнала її…
то що саме прокидається разом із нею?