ЧАСТИНА VI — НОВА ЗЕЛАНДІЯ. ГЛАВА 30. НІЧ У КЕМПЕРІ

Ранок прийшов непомітно.
Спочатку Дженні відчула тепло.
Потім — м'який шум дощу по даху кемпера.
Вона повільно розплющила очі й кілька секунд просто дивилася в стелю, не розуміючи, де знаходиться.
Потім згадала.
Нова Зеландія.
Кемпер.
Озеро.
Гори.
І вчорашній вечір.
На її обличчі сама собою з'явилася усмішка.
Вона повернула голову.
Вівіан ще спала, загорнувшись у ковдру майже з головою.
Дженні тихо вибралася зі свого місця, намагаючись нікого не розбудити, але одразу почула:
— Доброго ранку.
Вона озирнулася.
Діоніс стояв біля маленької кухні кемпера й тримав у руках дві чашки.
— Ти давно не спиш? — тихо запитала вона.
— Достатньо.
Він простягнув їй чашку.
— Кава.
Дженні взяла її обома руками.
— Ти навіть не запитав, яку я п'ю.
— Я вже знаю.
Вона підняла на нього очі.
— Звідки?
— Ти завжди додаєш трохи молока.
Дженні усміхнулася.
— Ти занадто багато помічаєш.
— Можливо.
Він подивився на неї трохи довше, ніж було потрібно.
Дженні першою відвела погляд.
За кілька хвилин прокинулися й інші.
Ран, сонний і явно не в настрої розмовляти, мовчки сів за стіл.
Вівіан визирнула з-під ковдри.
— Яка година?
— Майже восьма.
— Це незаконно рано.
— Ми ж у Новій Зеландії, — відповів Ран. — Тут навіть сонце прокидається раніше за тебе.
— Тоді скажи йому, щоб не прокидалося.
Дженні тихо засміялася.
Через пів години маленький кемпер уже ожив.
Хтось складав ковдри, хтось збирав посуд, хтось перевіряв маршрут.
Ран стояв біля дверей із телефоном.
— Сьогодні їдемо на південь.
— Ми вчора їхали на південь, — заперечила Вівіан.
— Саме тому сьогодні теж їдемо на південь.
— Це геніальна логіка.
— Дякую.
Дженні похитала головою.
— Ви можете хоча б один день не сперечатися?
— Ні, — одночасно відповіли вони.
Діоніс засміявся.
І Дженні раптом зрозуміла, що їй подобається цей шум.
Ця безглузда суперечка.
Чашки на столі.
Музика, що тихо грала з телефону.
Вівіан, яка ніяк не могла знайти свої окуляри, хоча вони лежали в неї на голові.
Звичайне життя.
Без стародавніх храмів.
Без символів.
Без істот із темряви.
Принаймні зараз.
За годину вони вже знову були на дорозі.
Пейзаж за вікном постійно змінювався.
Зелені пагорби поступово переходили в гори. Десь унизу блищала вода, а далеко попереду вершини ховалися в легкому серпанку.
Дженні майже не випускала камеру з рук.
— Ти вже зробила, мабуть, тисячу фотографій, — сказала Вівіан.
— Тисячу двісті.
— Я знала.
Дженні піднесла камеру до скла.
Клац.
Ще один кадр.
Клац.
Ще один.
Діоніс, який сидів поруч, подивився на неї.
— Ти фотографуєш усе?
— Майже.
— А людей?
— Якщо вони цікаві.
— І я цікавий?
Вона повернулася до нього.
— Не знаю.
— Суворо.
— Я ще вирішую.
Він ледь усміхнувся.
— Тоді я постараюся.
Дженні знову подивилася у вікно, приховуючи усмішку.
Їй подобалося, коли він говорив так.
Без холодності.
Без тієї загадкової відстані, яка була між ними раніше.
Наче за останні кілька днів щось змінилося.
Вона ще не могла назвати це.
Але відчувала.
Опівдні вони зупинилися біля невеликого містечка.
Купили їжу, воду, фрукти й кілька місцевих солодощів.
Потім знайшли місце для короткої прогулянки.
Повітря було прохолодним і чистим.
Дженні йшла трохи попереду.
Вітер роздував її волосся, а сонце час від часу визирало з-за хмар.
Вона зупинилася біля огорожі й подивилася на долину.
— Красиво.
Діоніс став поруч.
— Дуже.
— Знаєш, що дивно?
— Що?
— Я вперше за довгий час не думаю про те, що станеться через п'ять хвилин.
Він подивився на неї.
— А про що думаєш?
Дженні задумалася.
— Ні про що.
Потім усміхнулася.
— І це прекрасно.
Діоніс нічого не відповів.
Тільки простягнув руку.
Вона подивилася на його долоню.
Після короткої паузи вклала свою руку в його.
Їхні пальці переплелися.
Просто.
Природно.
Наче так було завжди.
Вони рушили далі разом.
Увечері вони повернулися до кемпера.
Небо поступово темнішало.

Гори стали майже чорними, а над озером з'явився легкий туман.
Цього разу вечерю готували всі разом.
Ран нарізав овочі.
Вівіан командувала процесом.
Дженні намагалася не розсміятися, коли Ран спеціально зробив вигляд, що не чує її наказів.
Діоніс стояв біля плити.
— Ти точно вмієш готувати? — запитала Дженні.
— Сумніваєшся?
— Трохи.
— Тоді спробуєш першою.
Він подав їй шматочок.
Дженні скуштувала.
На кілька секунд замовкла.
— Ну?
— Нормально.
— Нормально?
— Дуже нормально.
— Це найгірший комплімент, який я чув.
— Наступного разу постараюся краще.
— Будь ласка.
Вона засміялася.
Пізніше всі вийшли надвір.
Небо було неймовірним.
Мільйони зірок розсипалися над горами.
Дженні сіла на сходинку біля кемпера.
Діоніс сів поруч.
Спочатку вони просто мовчали.
Потім вона обережно поклала голову йому на плече.
Він навіть не поворухнувся.
Тільки взяв її за руку.
Дженні заплющила очі.
— Тут так тихо.
— Тобі подобається?
— Дуже.
Вона трохи помовчала.
— Я рада, що ми сюди приїхали.
— Я теж.
— Навіть попри те, що ми заблукали сьогодні двічі?
— Особливо попри це.
Вона засміялася.
Потім тихіше сказала:
— Мені добре поруч із тобою, Діонісе.
Його пальці трохи сильніше стиснули її руку.
— Мені теж.
Він подивився на неї.
Вона підняла голову.
Їхні погляди зустрілися.
На мить навколо ніби нічого більше не існувало.
Ні Вівіан.
Ні Рана.
Ні дороги.
Ні минулого.
Тільки вони двоє.
Діоніс повільно провів великим пальцем по її долоні.
Але не поцілував її.
Лише тихо сказав:
— Іди спати. Завтра знову дорога.
— Наказ?
— Порада.
— А якщо я не послухаю?
— Тоді я все одно тебе розбуджу.
— Самовпевнений.
— Можливо.
Дженні усміхнулася.
— На добраніч, Діонісе.
— На добраніч, Дженні.
Вона заснула швидко.
Спочатку сон був спокійним.
Вона знову була біля озера.
Навколо стояли гори.
Вода була нерухомою.
Вітер торкався її волосся.
А потім усе змінилося.
Озеро зникло.
Зникли гори.
Дженні опинилася у тому самому просторі, який уже бачила раніше.
Темрява навколо не була повністю чорною.
У ній ніби плавало слабке червоне світло.
І вона вже знала, що не сама.
— Ти знову прийшла.
Голос пролунав звідусіль.
Дженні озирнулася.
— Ти…
Вона вже чула його.
У своїх попередніх снах.
— Хто ти?
Тиша.
Потім:
— Ти досі не пам'ятаєш.
— Що я повинна пам'ятати?
Темрява навколо неї здригнулася.
— Те, що було до цього життя.
Дженні відступила на крок.
— Я не розумію.
— Знаю.
— Тоді навіщо ти приходиш до мене?
Цього разу відповідь прозвучала майже пошепки.
— Тому що замок слабшає.
Дженні насупилася.
— Який замок?
— Той, що тримав те, що не повинно було прокинутися.
Вона відчула холод.
— Хто його тримав?
Довга пауза.
— Той, хто більше не має колишньої сили.
Дженні дивилася в темряву.
— Чого ти хочеш від мене?
Голос став ближчим.
— Я хочу, щоб ти згадала.
— Кого?
Нічого.
Тільки червоне світло.
Потім воно спалахнуло.
І перед нею виник ліс.
Стародавній.
Незнайомий.
Але чомусь страшенно рідний.
Вона побачила кам'яні сходи.
Храм.
Світло.
Полум'я.
Тіні.
І дев'ять темних хвостів, що розсікали повітря.
Дженні різко вдихнула.
Хтось стояв попереду.
Чоловік.
Темне волосся.
Висока постать.
Вона хотіла побачити його обличчя.
Але щоразу, коли намагалася наблизитися, все навколо розпливалося.
— Хто ти?.. — прошепотіла вона.
Чоловік повернувся.
І тоді вона почула голос.
Не той, що належав темряві.
Інший.
Знайомий.
Надто знайомий.
— Мірандо…
Дженні застигла.
— Що?
Світло вибухнуло перед очима.
Ліс зник.
Храм зник.
Чоловік зник.
І останнє, що вона почула, перш ніж прокинутися:
— Прокидайся.
Дженні різко сіла.
Серце шалено билося.
Вона кілька секунд не могла вдихнути.
Темрява.
Кемпер.
Ніч.
Вона провела рукою по обличчю.
— Просто сон…
Але голос усе ще звучав у голові.
Мірандо.
Вона не знала цього імені.
Принаймні не мала знати.
Дженні подивилася на годинник.
03:17.
Усі спали.
Вона повільно піднялася й підійшла до вікна.

Відсунула штору.
І завмерла.
Надворі було неприродно тихо.
Не просто спокійно.
Мертво тихо.
Не було вітру.
Не було шелесту трави.
Не було звуку води.
Навіть нічні птахи замовкли.
Дженні затримала подих.
І тоді десь за кемпером…
хруснула гілка.
Вона повільно відступила від вікна.
Ще одна секунда тиші.
А потім з темряви почувся дуже тихий звук.
Наче хтось зробив крок.
І зупинився.
Прямо біля кемпера.