ЧАСТИНА VI — НОВА ЗЕЛАНДІЯ. ГЛАВА 29. ДОРОГА

Ранок прийшов до Лос-Анджелеса майже непомітно.
Місто, яке ще кілька годин тому сяяло неоном, тепер заливало м'яке ранкове світло. За вікнами готелю знову починався звичний рух — автомобілі, люди, пальми, шум далекої дороги.
Дженні стояла біля вікна з чашкою кави.
Вона майже не спала.
Після тієї ночі в її голові знову крутилися уривки.
Чоловік на вулиці.
Дивний голос.
Холод.
І те незрозуміле відчуття всередині, ніби щось спостерігало за нею навіть тоді, коли вона була сама.
Але зараз усе здавалося спокійним.
Місто світилося сонцем.
Нічого не відбувалося.
— Ти знову не спала?
Дженні обернулася.
Діоніс стояв у дверях.
— Трохи.
Він підійшов ближче.
— Через сни?
Вона на секунду замовкла.
— Не знаю.
Діоніс уважно подивився на неї, але не став допитувати.
— Тоді сьогодні тобі потрібен відпочинок.
Дженні усміхнулася.
— Ти звучиш як Вівіан.
— Це образа?
— Ні. Просто дивно.
Він усміхнувся.
— Я можу спробувати бути менш турботливим.
— Не треба.
Їхні погляди зустрілися.
Дженні першою відвела очі.
— До речі...
— Мм?
— Скільки ми ще тут?
— За планом ще два дні.
— А потім?
Діоніс подивився у вікно.
— Потім повертаємося до Європи.
Дженні замислилася.
— Не хочу.
Він повернув голову.
— Не хочеш повертатися?
— Не зовсім.
Вона поставила чашку на підвіконня.
— Після всього, що було останніми місяцями... мені хочеться просто кудись поїхати. Без старих замків. Без дивних символів. Без духів.
Діоніс ледь усміхнувся.
— Тобто ти хочеш нормальну подорож?
— Саме так.
У дверях раптом з'явилася Вівіан.
— Я випадково почула останню фразу.
За нею стояв Ран.
— І вже придумала, куди.
Дженні здивовано подивилася на неї.
— Куди?
Вівіан усміхнулася.
— Нова Зеландія.
Запала коротка тиша.
— Що?
— Нова Зеландія, — повторила Вівіан. — Природа, гори, озера, дороги. Жодних фотостудій хоча б кілька днів.
Ран кивнув.
— І я вже перевірив варіанти маршруту.
Дженні подивилася на нього.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Вівіан сіла на край крісла.
— У мене після Лос-Анджелеса немає термінових справ. У тебе теж. А Діоніс...
Вона подивилася на нього.
— У тебе взагалі коли-небудь бувають нормальні відпустки?
— Ні.
— Отже, вирішено.
Ран засміявся.
— Ти навіть не запитала його.
— Він усе одно погодиться.
Діоніс підняв брову.
— А якщо ні?
Вівіан спокійно відповіла:
— Тоді Дженні поїде без тебе.
Дженні тихо засміялася.
Діоніс подивився на неї.
— Ти б поїхала?
— Так.
— Тоді я їду.
— Ось бачиш, — задоволено сказала Вівіан. — Я ж казала.
Через два дні вони вже сиділи в літаку.
Лос-Анджелес залишався десь далеко позаду.
Дженні дивилася у вікно, спостерігаючи, як хмари повільно закривають місто.
Вона не знала, чому саме зараз почувалася так легко.
Наче залишала позаду не лише Каліфорнію.
А щось інше.
Щось, що переслідувало її останнім часом.
Діоніс сидів поруч.
Він помітив її задумливість.
— Про що думаєш?
— Про те, що ми летимо на інший кінець світу просто тому, що Вівіан захотіла відпочити.
— Це схоже на неї.
Дженні усміхнулася.
— А ти?
— Я?
— Ти чому погодився?
Він кілька секунд дивився на неї.
— Тому що ти захотіла.
Дженні нічого не відповіла.
Лише тихо усміхнулася.
Попереду на них чекала Нова Зеландія.
І вперше за довгий час ніхто з них не знав, що саме станеться далі.
Коли літак приземлився, Дженні першою відчула різницю.
Повітря було іншим.
Прохолоднішим.
Свіжішим.
За межами аеропорту відкривався зовсім інший світ.
Зелені пагорби.
Дороги, що губилися серед природи.
Гори далеко на горизонті.
І величезне небо.
— Вау...
Дженні повільно озирнулася.
— Тут зовсім інше повітря.
Вівіан вдихнула на повні груди.
— І жодного Голлівуду.
— Слава Богу, — сказав Ран.
— Ти вже втомився від Голлівуду?
— Я втомився від того, що ти змушувала мене фотографувати тебе кожні п'ять хвилин.
Вівіан посміхнулася.
— Але ти фотографував.
— Бо люблю тебе.
Вона на секунду замовкла.

— Це нечесний аргумент.
Дженні засміялася.
— Ви стали нестерпно романтичними.
— Заздрість, — відповів Ран.
— Ні.
— Трохи.
Діоніс узяв ключі.
— Якщо ви закінчили...
Вівіан подивилася на нього.
— Куди?
Він усміхнувся.
— Забирати наш будинок.
Через кілька годин вони стояли біля кемпера.
Великий автомобіль для подорожі виглядав майже як маленький будинок на колесах.
Дженні обійшла його навколо.
— Ми справді житимемо в цьому?
Ран відчинив двері.
— Саме так.
Вівіан заглянула всередину.
— Тут навіть кухня є.
Дженні одразу дістала камеру.
— Я вже хочу це все сфотографувати.
Діоніс усміхнувся.
— Ти щойно вийшла з літака.
— І що?
— Нічого.
Вона подивилася на нього.
— Ти вже знаєш, що я не вмію просто дивитися.
— Знаю.
Перші кілометри пролетіли майже непомітно.
Дорога тягнулася між зеленими пагорбами.
Музика грала тихо.
Вівіан сиділа поруч із Раном попереду, а Дженні з Діонісом — позаду.
За вікном змінювалися краєвиди.
Поля.
Ліси.
Гори.
Невеликі поселення.
Дженні не випускала камеру з рук.
Клац.
Дорога.
Клац.
Гори.
Клац.
Ран за кермом.
— Не фотографуй мене, — сказав він.
— Пізно.
— Дженні.
— Це мистецтво.
Вівіан засміялася.
— Не сперечайся. Вона все одно виграє.
Через кілька хвилин Ран сказав:
— Нам потрібно повернути праворуч.
Вівіан подивилася на навігатор.
— Ні.
— Так.
— Ні.
— Вівіан.
— Карта каже прямо.
— Я дивлюся на дорогу.
— А я дивлюся на карту.
Дженні повернулася до Діоніса.
— Скільки вони ще протримаються?
— Недовго.
— Я теж так думаю.
За хвилину Ран зупинив машину.
— Добре. Куди?
Вівіан переможно підняла телефон.
— Ліворуч.
Ран подивився на неї.
— Я був правий.
— Але ми все одно повернули не туди.
— Через тебе.
— Через тебе!
Дженні вже сміялася.
Діоніс похитав головою.
— Вони можуть сперечатися годинами.
— Мені подобається.
— Чому?
Вона подивилася на них.
— Бо це нормально.
Діоніс замовк.
Вона перевела погляд на нього.
— Що?
— Нічого.
Але він знав, що вона мала на увазі.
Останні місяці навколо них було надто багато таємниць.
Надто багато небезпеки.
А зараз вони просто їхали дорогою.
Сміялися.
Слухали музику.
Зупинялися там, де хотілося.
І це здавалося майже нереальним.
Ближче до вечора вони зупинилися біля невеликого озера.
Навколо не було майже нікого.
Тільки вітер, вода і гори вдалині.
Дженні вийшла з кемпера.
Вона повільно вдихнула.
— Ось.
Діоніс вийшов слідом.
— Що?
— Саме цього я хотіла.
Вона подивилася на нього.
— Нічого не відбувається.
Він усміхнувся.
— Поки що.
Дженні легенько штовхнула його плечем.
— Не псуй момент.
Вона підняла камеру.
Клац.
Гори.
Клац.
Озеро.
Клац.
Діоніс.
Він навіть не запитував.
— Знову я?
— Ти добре виглядаєш на фоні природи.
— А без природи?
Дженні опустила камеру.
— Ще краще.
Він усміхнувся.
Вона теж.
На кілька секунд вони просто стояли поруч.
Без минулого.
Без запитань.
Без страху.
Просто Дженні.
І просто Діоніс.
А потім із кемпера почувся голос Вівіан:
— Якщо ви там закінчили дивитися одне на одного, вечеря сама себе не приготує!
Дженні засміялася.
— Ідемо.
— Ідемо.
Вони повернулися до кемпера.
Увечері вони сиділи всередині, вечеряли, слухали музику й сперечалися, хто завтра прокинеться першим.
— Я точно не буду, — сказала Вівіан.
— Ти завжди так кажеш, — відповів Ран.
— А ти завжди прокидаєшся раніше за всіх.
— Бо хтось має рятувати цю експедицію.
Дженні подивилася на Діоніса.
— Ти щасливий?
Він зустрів її погляд.
На мить у його очах промайнуло щось дуже давнє.
Але потім він усміхнувся.
— Так.
Дженні теж усміхнулася.
За вікном темніли гори.
Над ними поступово з'являлися перші зорі.
І ніхто з них ще не знав, що ця подорож, яка почалася лише як спроба втекти від усього дивного, незабаром приведе їх туди, де стародавня сила знову дасть про себе знати.
А поки що вони просто були разом.
На дорозі.
Посеред Нової Зеландії.
І вперше за довгий час здавалося, що їм нічого не загрожує.