ЧАСТИНА V — ЛОС-Анджелес. ГЛАВА 28. НІЧНЕ МІСТО

Лос-Анджелес не засинав.
Навіть далеко за північ місто продовжувало жити своїм власним ритмом. Фари ковзали по мокрому асфальту, неонові вивіски відбивалися у вікнах автомобілів, а десь у висоті між хмарочосами блимали червоні вогні.
Після насиченого дня всі нарешті повернулися до готелю.
Вівіан першою скинула туфлі просто біля дверей.
— Я більше не відчуваю ніг.
Ран, який стояв позаду неї, усміхнувся.
— Зате ти чудово виглядала.
Вівіан повернулася.
— Це комплімент?
— Факт.
— Ти небезпечно добре навчився робити компліменти.
— Я просто уважний.
Вона примружилася.
— До мене?
— Особливо до тебе.
Дженні, яка саме проходила повз, зупинилася.
— О-о...
Вівіан одразу подивилася на неї.
— Навіть не починай.
— Я нічого не сказала.
— Але подумала.
Ран тихо засміявся.
Діоніс стояв біля вікна й спостерігав за ними.
Він давно помічав, що Вівіан і Ран стали іншими.
Вони все частіше кудись зникали удвох.
Поверталися пізніше за всіх.
Сідали поруч.
Обмінювалися поглядами, які вже давно перестали бути просто дружніми.
І сьогодні це стало особливо очевидно.
— До речі, — сказала Дженні, — де ви були після фотозйомки?
Вівіан одразу замовкла.
Ран абсолютно спокійно відповів:
— Гуляли.
— Удвох?
— Так.
Дженні посміхнулася.
— Зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло?
— Нічого.
Вівіан кинула в неї подушку.
— Йди спати.
Дженні засміялася й ухилилася.
— Добре, добре.
Ран нахилився до Вівіан і тихо сказав:
— Думаю, нас уже розкрили.
— Думаю, давно.
Вони переглянулися.
І цього разу навіть не стали заперечувати.
Через годину Дженні не спалося.
Вона стояла біля дзеркала у своїй кімнаті, розчісуючи довге волосся.
На ній була проста біла футболка й легкі домашні шорти.
Вона подивилася на себе.
Звичайна дівчина.
Звичайне життя.
Звичайний Лос-Анджелес.
Але десь глибоко всередині вона знала — останні місяці зовсім не були звичайними.
Сни.
Голоси.
Дивні істоти.
Альтерра.
Еребан.
І те незрозуміле відчуття, яке виникало щоразу, коли поруч був Діоніс.
Наче її душа знала його раніше за неї саму.
Дженні тихо видихнула.
— Треба перестати про це думати.
Вона взяла камеру.
І вирішила вийти.
У коридорі вона майже одразу зіткнулася з Діонісом.
Він був у темній футболці та легких брюках, без піджака.
— Ти куди?
— Не спиться.
— Мені теж.
Вона підняла камеру.
— Хочу трохи пройтися.
— Одна?
— А що?
Діоніс узяв ключі від машини.
— Поїхали.
Дженні усміхнулася.
— Ти весь час мене супроводжуєш.
— Можливо, мені подобається.
Вона затримала на ньому погляд.
— А якщо я скажу, що мені теж?
Діоніс на секунду завмер.
Потім усміхнувся.
— Тоді це вже небезпечно.
— Чому?
— Бо я можу звикнути.
Місто вночі було зовсім іншим.
Вони їхали вздовж широкої дороги.
Музика тихо грала в салоні.
Дженні дивилася у вікно.
Пальми пропливали над автомобілями, а далекі пагорби були всіяні вогниками будинків.
— Зупини тут.
Діоніс пригальмував.
— Чому?
— Подивись.
Вони вийшли з машини.
Перед ними відкривався нічний Лос-Анджелес.
Дженні підняла камеру.
Клац.
Ще один кадр.
Клац.
— Красиво, — тихо сказала вона.
— Ти вже казала це сьогодні.
— Бо місто не закінчується.
Діоніс став поруч.
— І ти теж.
Вона повернулася до нього.
— Що?
— Ти постійно шукаєш щось нове.
— Напевно, це професійне.
— А якщо ні?
— Тоді що?
Діоніс дивився на неї кілька секунд.
— Тоді, можливо, ти просто боїшся зупинитися.
Дженні задумалася.
— Можливо.
Вітер підхопив її волосся.
Діоніс обережно прибрав пасмо з її обличчя.
Цього разу вона не здригнулася.
Навпаки.
Вона залишилася зовсім близько.
— Знаєш, — тихо сказала Дженні, — поруч із тобою мені чомусь не хочеться тікати.
Його погляд став темнішим.
— Тоді не тікай.
Між ними залишилося зовсім мало відстані.
Дженні відчула його руку на своїй талії.
Він не поспішав.
Лише притягнув її трохи ближче.
Вона поклала долоню йому на груди.
І саме в цей момент...
Діоніс відчув дивний холод.

Його серце на секунду стислося.
Перлина.
Вона була всередині Дженні.
Але він цього не знав.
Не знав, що саме зараз вона відреагувала на його близькість.
Не світлом.
Не теплом.
А слабким, майже невловимим поштовхом.
Діоніс різко вдихнув.
Дженні одразу помітила.
— Що сталося?
— Нічого.
— Знову «нічого»?
Він усміхнувся.
— Ти занадто багато мене читаєш.
— А ти занадто багато приховуєш.
Вона не забрала руки.
Він теж не відпустив її.
Їхні погляди зустрілися.
І цього разу Дженні першою відвела очі.
— Нам краще повернутися.
— Чому?
— Бо якщо ти продовжиш так на мене дивитися...
Вона не договорила.
— Що?
Дженні усміхнулася.
— Сам здогадайся.
Він тихо засміявся.
— Добре.
Вони ще кілька секунд стояли поруч.
Потім Діоніс відпустив її талію.
Повільно.
Наче йому самому було важко це зробити.
Вони вже поверталися до машини, коли Дженні раптом зупинилася.
— Діонісе.
— Що?
Вона дивилася на протилежний бік вулиці.
Там стояв чоловік.
Темний одяг.
Нерухомий.
Він дивився прямо на них.
— Ти його бачиш?
Діоніс повернув голову.
Чоловік стояв біля ліхтаря.
А потім світло мигнуло.
На одну секунду.
І чоловіка не стало.
Діоніс миттєво змінився.
Його обличчя стало серйозним.
— Сідай у машину.
— Хто це?
— Дженні.
Його голос став твердим.
— Зараз.
Вона не сперечалася.
Діоніс сів за кермо.
Поглянув у дзеркало.
Порожня вулиця.
Але він відчував його.
Не людину.
Щось інше.
Щось, що стежило за Дженні ще від Швейцарії.
І цього разу воно підійшло надто близько.
Коли вони повернулися до готелю, Вівіан і Ран ще не спали.
Вівіан сиділа на дивані, поклавши ноги на коліна Рана.
Дженні зупинилася у дверях.
— Ого.
Вівіан підняла очі.
— Що?
— Нічого.
Ран посміхнувся.
— Ми вже не приховуємо.
Дженні широко усміхнулася.
— Нарешті!
Вівіан закотила очі.
— Так, ми разом.
Дженні підійшла й обійняла її.
— Я так і знала!
Ран засміявся.
— А я думав, що ми добре приховували.
— Ви двоє зникаєте разом щодня.
— Це називається побачення, — сказала Вівіан.
Дженні засміялася.
— Тоді вітаю.
Ран подивився на Вівіан.
— Думаю, це офіційно.
Вона взяла його за руку.
— Офіційно.
Діоніс спостерігав за ними й ледь усміхнувся.
На кілька секунд усе стало простим.
Четверо людей.
Нічне місто.
Сміх.
Тепло.
І відчуття, що вони нарешті стали не просто випадковою компанією.
А маленькою родиною.
Але спокій тривав недовго.
Пізніше, коли всі розійшлися по кімнатах, Діоніс стояв біля вікна.
Лос-Анджелес сяяв унизу.
Він торкнувся грудей.
Перлина.
Знову тиша.
Але тепер ця тиша була іншою.
Наче вона слабшала.
Наче щось забирало її силу.
Він заплющив очі.
І раптом почув шепіт.
Ледь чутний.
Прямо біля себе.
— Світло вже прокинулося.
Діоніс різко обернувся.
Нікого.
Лише темне вікно.
А в кімнаті Дженні...
вона спала.
Її дихання було спокійним.
Але під шкірою на грудях на мить з'явилося слабке золоте світло.
І разом із ним — ледве помітна чорна тінь.
Вони зустрілися всередині неї.
Світло.
І темрява.
Перлина, яка тримала Еребана.
І сила, яка чекала на свій час.
А далеко в іншій частині міста той самий чоловік, якого вони бачили на вулиці, зайшов у темний провулок.
Перед ним стояла ще одна постать.
— Вона справді тут?
— Так.
— А він?
Пауза.
— Ще не прокинувся.
— Тоді ми маємо час.
Чоловік підняв голову.
Його очі на мить спалахнули золотим.
— Але не багато.
За його спиною на стіні проступив знайомий знак.
Дев'ять ліній навколо кола.
І десь далеко, у глибині душі Дженні, Еребан усміхнувся.
Він ще не прокинувся.
Але вже чув її серце.