ЧАСТИНА V — ЛОС-АНДЖЕЛЕС. ГЛАВА 27. МІСТО, ЯКЕ НІКОЛИ НЕ СПИТЬ

Через кілька днів після Швейцарії вони полетіли до Лос-Анджелеса.
Причина була проста.
Вівіан отримала нове замовлення, а Дженні мала зробити фотозйомку для міжнародного проєкту.
Після снігу, гір і туману Каліфорнія здавалася іншим світом.
Щойно вони вийшли з аеропорту, Дженні зняла окуляри й примружилася від яскравого сонця.
— Боже...
Вона озирнулася.
Пальми.
Тепле повітря.
Шум машин.
Люди з кавою в руках.
І величезне блакитне небо.
— Я забула, що сонце взагалі існує, — сказала вона.
Вівіан засміялася.
— Ти ж сама хотіла тепла.
— Я хотіла тепла. Не сорока градусів у душі після Швейцарії.
Ран забрав валізу.
— Це навіть не сорок.
— Не допомагай.
Діоніс стояв трохи осторонь і дивився на Дженні.
Вона знову усміхалася.
І йому подобалося бачити її такою.
Без тривоги.
Без страху.
Без тих дивних снів.
Принаймні поки що.
— Поїхали? — запитав він.
Дженні подивилася на нього.
— Поїхали.
Дорога з аеропорту зайняла майже годину.
Лос-Анджелес зустрів їх заторами.
Вівіан дивилася на нескінченний потік машин.
— Я думала, у Сеулі затори.
Ран спокійно відповів:
— Тепер ти знаєш, що таке справжня любов до автомобілів.
— Це не любов.
— А що?
— Покарання.
Дженні сміялася на задньому сидінні.
Діоніс сидів поруч.
Вона повернулася до нього.
— Ти коли-небудь був тут?
— Був.
— Часто?
— Кілька разів.
— І тобі подобається Лос-Анджелес?
Він подивився у вікно.
Пальми пропливали повз.
— Подобається.
— Чому?
Він перевів погляд на неї.
— Тут легко загубитися.
Дженні усміхнулася.
— Для тебе це звучить як плюс?
— Іноді.
Вона кілька секунд дивилася на нього.
— А ти коли-небудь хотів просто загубитися?
Діоніс замислився.
— Колись.
— А зараз?
Він подивився їй прямо в очі.
— Зараз ні.
Дженні нічого не сказала.
Лише тихо усміхнулася й повернулася до вікна.
Готель знаходився неподалік Беверлі-Гіллз.
Після заселення Дженні майже одразу дістала камеру.
— Я йду гуляти.
Вівіан здивовано подивилася на неї.
— Ти щойно прилетіла.
— Саме тому.
Ран підняв брову.
— Куди?
— Не знаю.
— Дуже переконливо.
— Просто хочу подивитися місто.
Діоніс узяв ключі від машини.
— Я поїду з тобою.
Дженні подивилася на нього.
— Це запрошення?
— Якщо хочеш.
Вона усміхнулася.
— Хочу.
Вони поїхали до океану.
Дорога поступово змінила міські пейзажі на широкі бульвари, пальми й яскраві вивіски.
А потім перед ними з'явилося море.
Дженні одразу вийшла з машини.
Вітер підхопив її волосся.
Вона засміялася.
— Ось тепер я щаслива.
Діоніс сперся на капот.
— Так просто?
— Іноді.
Вона підняла камеру.
Клац.
Океан.
Клац.
Пальми.
Клац.
Діоніс.
Він помітив останнє.
— Знову?
— Ти гарно стояв.
— Я просто стояв.
— Саме це й було гарно.
Він усміхнувся.
Дженні опустила камеру.
Вони кілька секунд просто дивилися одне на одного.
Потім вона тихо сказала:
— Знаєш...
— Що?
— Поруч із тобою я чомусь забуваю про всі ці дивні речі.
— Які саме?
— Сни. Голоси. Альтерру.
Діоніс завмер.
Але Дженні вже знову подивилася на океан.
— Тут я просто Дженні.
Він нічого не відповів.
Лише тихо сказав:
— Мені подобається Дженні.
Вона повернулася.
— Лише Дженні?
Він усміхнувся.
— Поки що.
Вона легенько штовхнула його плечем.
— Нестерпний.
— Ти сама запитала.
Наступного ранку почалася фотозйомка.
Студія була величезною.
Світло.
Камери.
Стилісти.
Візажисти.
Одяг.
Музика.
Вівіан працювала майже без зупинки.
Дженні теж.
Вона рухалася між декораціями, ловлячи моменти, які інші навіть не помічали.
Діоніс спостерігав за нею з боку.
Вона була зовсім іншою, коли фотографувала.
Зосередженою.
Живою.
Вільною.
В якийсь момент Дженні підняла камеру й подивилася просто на нього.
— Не рухайся.
— Знову?
— Так.
Клац.
Спалах.
На секунду Діонісові здалося, що за її спиною промайнуло щось чорне.
Він різко перевів погляд.
Нічого.
Лише біла стіна.
Він нахмурився.

Увечері вони поїхали до Голлівуду.
Не як туристи.
Просто хотіли трохи відпочити.
Гучні вулиці.
Неонові вивіски.
Музика.
Люди.
Постери.
Машини.
Дженні фотографувала майже все.
— Ти вже зробила сотню кадрів, — сказав Діоніс.
— Сто сім.
— Ти рахувала?
— Камера рахує.
— Ясно.
Вони йшли поруч.
Їхні руки кілька разів випадково торкалися одна одної.
Врешті Діоніс просто взяв її за руку.
Дженні подивилася вниз.
Потім на нього.
Не відпустила.
— Так краще, — сказав він.
— Що саме?
— Не загубимося.
Вона усміхнулася.
— Я думала, ти любиш губитися.
— Передумав.
Коли сонце почало сідати, вони піднялися на оглядовий майданчик.
Місто розкинулося перед ними.
Золоте світло ковзало по будинках.
Океан удалині ставав помаранчевим.
Дженні стояла біля огорожі.
Діоніс підійшов ближче.
— Красиво.
— Дуже.
Вона підняла камеру.
Але цього разу не фотографувала.
Просто дивилася.
— Чому не знімаєш?
— Хочу запам'ятати сама.
Діоніс подивився на неї.
— Правильно.
Вона повернулася до нього.
— Діонісе...
— Мм?
— Ти коли-небудь думав, що люди можуть зустрітися вдруге?
Він завмер.
— Що ти маєш на увазі?
Дженні сама не знала.
— Не знаю.
Вона опустила очі.
— Просто іноді поруч із тобою мені здається, що я вже знала тебе.
Діоніс мовчав.
Він хотів сказати їй усе.
Про Міранду.
Про Альтерру.
Про те, що він шукав її три тисячі років.
Але перлина мовчала.
І тому він не мав права.
— Можливо, — тихо сказав він, — деякі люди просто здаються знайомими.
Дженні усміхнулася.
— Можливо.
Вона зробила крок ближче.
Тепер між ними залишалося зовсім мало відстані.
Діоніс торкнувся її руки.
Вона не відступила.
Їхні погляди зустрілися.
На мить здавалося, що весь шум міста зник.
А потім Дженні тихо засміялася.
— Ти знову так дивишся.
— Як?
— Наче хочеш щось сказати.
— Можливо, хочу.
— І?
Він нахилився трохи ближче.
— Не зараз.
Дженні усміхнулася.
— Боягуз.
— Обережний.
— Це майже те саме.
Він тихо засміявся.
І лише на мить притягнув її ближче.
Без поспіху.
Без слів.
Дженні поклала голову йому на плече.
Вони так і стояли, дивлячись на захід сонця.
А далеко від них, у темряві між будинками, хтось спостерігав.
Не людина.
Його очі на мить блиснули золотом.
Потім зникли.
Тієї ночі Дженні прокинулася.
У кімнаті було темно.
Вона сіла на ліжку.
Серце билося швидше.
Їй здалося, що вона знову чує голос.
Але цього разу він був далеко.
Дуже далеко.
— Вона тут...
Дженні підняла голову.
— Хто?
Тиша.
А потім голос іншого чоловіка:
— Не поспішайте. Він ще не прокинувся.
Дженні завмерла.
— Хто «він»?..
Відповіді не було.
Лише холод.
І десь у глибині її душі...
щось ворухнулося.
Але цього разу воно не прокинулося.
Ще ні.
Дженні знову лягла.
Не знаючи, що далеко від готелю люди, яких вона ніколи не бачила, вже почали шукати її.
І не знаючи, що для них вона була не просто дівчиною.
Вона була ключем.
До повернення того, кого вони чекали три тисячі років.