ЧАСТИНА IV — ШВЕЙЦАРІЯ. ГЛАВА 26. ПЕРЛИНА СЛАБШАЄ

Ранок прийшов тихо.
Над горами знову лежав туман, а сніг за вікном відбивав бліде зимове світло. Готель ще спав.
Лише Дженні вже стояла біля вікна.
Вона майже не спала.
Після вчорашнього сну в голові залишилося дивне відчуття.
Наче хтось говорив із нею не уві сні.
А звідкись набагато ближче.
Дженні торкнулася грудей.
— Еребан...
Ім'я знову викликало незрозумілий холод.
Вона не знала, чому воно так сильно на неї впливає.
Не знала, чому після того сну їй хотілося плакати.
І найгірше...
Вона не знала, чому десь глибоко всередині їй здавалося, що той голос не був чужим.
У коридорі почувся тихий стукіт.
— Дженні?
Вона обернулася.
Діоніс стояв біля дверей.
— Можна?
— Так.
Він зайшов.
У руках тримав дві чашки кави.
Дженні усміхнулася.
— Ти знову з кавою.
— Ти знову не спала.
— Це вже стає традицією.
Діоніс простягнув їй чашку.
Їхні пальці на мить зустрілися.
Зовсім короткий дотик.
Але Дженні раптом відчула тепло, яке не мало нічого спільного з гарячою чашкою.
Вона підняла очі.
Діоніс дивився на неї трохи довше, ніж потрібно.
— Що? — тихо запитала вона.
— Нічого.
— Ти так само відповідаєш, коли щось приховуєш.
Він ледь усміхнувся.
— Ти мене вже добре вивчила.
— Можливо.
Між ними зависла тиша.
Не незручна.
Навпаки.
Якась надто тепла.
Дженні першою відвела погляд.
— Ти дивишся на мене.
— Так.
— Чому?
Діоніс зробив крок ближче.
— Не знаю.
Цього разу він не жартував.
Дженні відчула, як серце забилося швидше.
— Ти дивишся так, ніби намагаєшся щось згадати.
Його погляд став серйозним.
— Можливо, я справді намагаюся.
Вона підняла очі.
— І згадуєш?
— Ні.
Пауза.
— Але поруч із тобою мені іноді здається, що я вже жив цей момент.
Дженні нічого не відповіла.
Діоніс обережно торкнувся пасма її волосся, яке впало на щоку.
Вона не відступила.
Його пальці ледь торкнулися її скроні.
І раптом...
гострий біль.
Діоніс різко відсмикнув руку.
Дженні здригнулася.
— Що сталося?
Він подивився на свою долоню.
Нічого.
Але десь глибоко в його грудях щось здригнулося.
Перлина.
Вперше за довгий час.
Не засвітилася.
Не заговорила.
Лише стала...
слабшою.
Наче полум'я, якому раптом забракло повітря.
Діоніс стиснув зуби.
— Нічого.
— Діонісе...
— Справді.
Він не сказав їй про перлину.
Не міг.
Бо сам не розумів, що відбувається.
За кілька хвилин вони спустилися вниз.
Ран уже сидів у вітальні.
Перед ним лежала карта гір і кілька старих фотографій.
Вівіан стояла біля каміна.
— Нарешті, — сказала вона. — Ми вже думали, що ви вирішили пропустити сніданок.
Дженні сіла поруч із нею.
Діоніс залишився стояти.
Ран підняв голову.
— Учора вночі щось змінилося.
Діоніс подивився на нього.
— Що саме?
— Не знаю.
Ран поклав фотографію на стіл.
На ній була та сама гірська місцевість.
Але фотографії було, мабуть, понад сто років.
— Вранці я перевірив старі записи.
Вівіан нахилилася.
— І?
— За останні сто років тут кілька разів зникали люди.
Дженні насупилася.
— У горах?
— Так.
— І що з ними сталося?
Ран похитав головою.
— Ніхто не знає.
Діоніс узяв фотографію.
На задньому плані виднівся кам'яний схил.
А на ньому...
ледь помітний символ.
Дев'ять ліній.
Його погляд став важким.
— Це знову він.
Ран кивнув.
— Саме тому я не думаю, що вчорашній випадок був випадковістю.
— Еребан? — тихо запитала Дженні.
Ран подивився на неї.
Його погляд на мить змінився.
Він прекрасно знав це ім'я.
Знав його краще, ніж хотів би.
Знав, як Еребан говорив.
Як дивився.
Як карав тих, хто його підводив.
І знав головне:
Еребан ніколи не залишав нічого просто так.
Але Ран не знав, що саме відбувається зараз.
Тому лише сказав:
— Якщо це пов'язано з ним, нам треба зрозуміти, хто намагається його повернути.
Діоніс подивився на нього.
— Ти думаєш, він живий?
Ран кілька секунд мовчав.
— Я думаю, що краще не перевіряти.
Після сніданку вони вирішили прогулятися містом.
Небо нарешті прояснилося.

Невеликі вулички були вкриті снігом. Люди проходили повз із пакетами, хтось вигулював собаку, біля кав'ярень стояли маленькі столики.
На кілька годин усе знову стало звичайним.
Дженні фотографувала.
Вівіан сперечалася з Раном, який маршрут кращий.
А Діоніс просто йшов поруч.
— Не рухайся, — раптом сказала Дженні.
Він зупинився.
— Що?
Вона підняла камеру.
— Гарне світло.
Клац.
Діоніс усміхнувся.
— Тепер я модель?
— Не перебільшуй.
— Ти мене фотографуєш.
— Один раз.
— Уже два.
Дженні засміялася.
— Ти рахуєш?
— Можливо.
Вона опустила камеру.
— Ти сьогодні дивний.
— Ти теж.
— Я?
— Так.
Він підійшов трохи ближче.
— Але мені подобається.
Дженні на секунду завмерла.
Їхні погляди зустрілися.
Вона тихо сказала:
— Тоді не звикай.
— Пізно.
Її усмішка стала трохи ширшою.
А потім десь далеко пролунав глухий звук.
Бум.
Ран миттєво перестав усміхатися.
Він подивився на гори.
— Ви чули?
— Що? — запитала Вівіан.
Бум.
Цього разу звук був слабшим.
Наче десь дуже далеко впав величезний камінь.
А Дженні раптом схопилася за груди.
Дихання перехопило.
— Дженні?
Діоніс одразу опинився поруч.
— Мені боляче...
— Де?
Вона притиснула руку до грудей.
— Тут.
Діоніс торкнувся її плеча.
— Дивись на мене.
Вона підняла очі.
Його голос був спокійним.
— Дихай.
Дженні зробила вдих.
Потім ще один.
Біль поступово відступив.
Але в її голові вже звучав голос.
Той самий.
— Відпусти...
Вона заплющила очі.
— Хто ти?..
Діоніс почув лише її шепіт.
— Що?
Дженні відкрила очі.
— Нічого.
Але в цей момент далеко під землею...
чорна тріщина стала трохи ширшою.
І невидима темрява торкнулася того, що стримувало її три тисячі років.
Не зламала.
Лише натиснула.
Увечері Ран повернувся до кімнати з новими записами.
Діоніс стояв біля вікна.
— Вона знову відчула біль?
— Так.
Ран поклав документи.
— І?
— Не знаю.
Він торкнувся грудей.
— Перлина стала слабшою.
Ран різко подивився на нього.
— Наскільки?
— Я не можу визначити.
— Ти думаєш це Дженні?
Діоніс довго мовчав.
— Можливо.
Ран насупився.
— Ти все ще думаєш, що вона може бути Мірандою?
Діоніс подивився у вікно.
Дженні стояла внизу біля входу в готель.
Сміялася з Вівіан.
Потім підняла голову.
Їхні погляди зустрілися.
І Діоніс відчув той самий дивний біль.
— Я не знаю.
Ран нічого не відповів.
Він знав, що Діоніс бреше.
Не йому.
Самому собі.
Але Ран також не знав правди.
Він лише відчував наближення чогось дуже старого.
Чогось, що пам'ятав краще за будь-кого.
Еребана.
І вперше за три тисячі років Каєн подумав:
Якщо його справді намагаються повернути...
то навіщо їм Дженні?
Він ще не знав відповіді.
І навіть не здогадувався, наскільки близько вона знаходиться.
Тієї ночі Дженні знову заснула.
І знову опинилася в темряві.
Але цього разу вона була не в лісі.
Вона стояла посеред величезного залу.
Навколо — дев'ять кам'яних колон.
На кожній горів маленький золотий вогонь.
Попереду стояв чоловік.
Вона не бачила його обличчя.
Лише золоті очі.
— Ти знову прийшла.
— Я не приходила.
— Ні.
Голос став тихішим.
— Ти просто почала мене чути.
Дженні зробила крок назад.
— Чому я тебе чую?
Чоловік мовчав.
Потім сказав:
— Бо те, що тримало мене, слабшає.
Дженні відчула холод.
— Що тримало?
Він усміхнувся.
— Те, чого ти не пам'ятаєш.
— Хто ти?
Тиша.
А потім:
— Ти вже знаєш.
Дженні заплющила очі.
— Еребан...
Він засміявся.
— Нарешті.
Дженні розплющила очі.
— Ти хочеш вийти?
— Ні.
Вона здивувалася.
— Ні?
— Я хочу, щоб мене випустили.
— Це не одне й те саме?
— Для тебе — можливо.
Його голос став майже лагідним.
— Але поки що я просто чекатиму.
— Чого?
Золоті очі зблиснули.
— Коли ти сама відкриєш двері.
Дженні прокинулася.
Різко сіла на ліжку.
Серце шалено билося.
Вона подивилася на свої руки.
І побачила на долоні слабке золотисте світло.
Воно згасло за секунду.
Дженні не встигла навіть зрозуміти, що це було.
А в іншій кімнаті Діоніс прокинувся від дивного відчуття.

Він притиснув руку до грудей.
Перлина була майже беззвучною.
Майже холодною.
І десь дуже далеко...
чи, можливо, зовсім поруч...
він почув тихий жіночий голос.
— Техьоне...
Діоніс завмер.
А потім усе стихло.
Він довго сидів у темряві.
Не розуміючи, чи справді почув це ім'я.
І не знаючи, що в цей самий момент Дженні плакала уві сні.
А всередині неї...
щось темне знову відкрило очі.