ЧАСТИНА IV — ШВЕЙЦАРІЯ. ГЛАВА 25. ЕРЕБАН

Після повернення до готелю ніхто з них не говорив про те, що сталося біля дверей.
Не тому, що не було про що говорити.
Навпаки.
Питань стало надто багато.
Дженні сиділа біля вікна, загорнувшись у плед. За склом повільно падав сніг. Вогні маленького гірського містечка розмивалися в темряві, а вершини Альп зникали за нічним туманом.
Вона тримала чашку гарячого чаю, але давно вже не відчувала його тепла.
У голові знову й знову повторювався той голос.
Вона повернулася.
І ще одне.
Світло повернулося.
Дженні потерла скроню.
— Чому мені здається, що я вже була там?..
Вона сама не знала, кому поставила це питання.
Відповіді не було.
Лише тиша.
Дженні перевела погляд на своє відображення у вікні.
На мить їй здалося, що за її плечем хтось стоїть.
Вона різко обернулася.
Нікого.
Лише порожня кімната.
Дженні повільно видихнула.
— Чудово...
Вона знову повернулася до вікна.
І цього разу відображення усміхнулося.
Не вона.
Дженні завмерла.
Її власне обличчя залишалося нерухомим.
Але відображення...
повільно підняло голову.
Його очі стали чорними.
Дженні відсахнулася.
Відображення знову стало звичайним.
Вона кілька секунд просто дивилася на скло.
Потім тихо сказала:
— Мені точно треба поспати.
У сусідній кімнаті Діоніс поклав старовинний артефакт на стіл.
Ран стояв навпроти.
Між ними лежав той самий предмет, який вони знайшли біля підземної споруди.
Дев'ять ліній навколо кола.
Ран дивився на нього довше, ніж зазвичай.
— Мені не подобається цей знак.
Діоніс підняв очі.
— Ти його знаєш?
— Знаю.
Відповідь прозвучала надто швидко.
Діоніс нічого не сказав.
Ран провів пальцями над поверхнею артефакту, не торкаючись його.
— Я бачив подібне дуже давно.
— В Альтеррі?
Ран кивнув.
— Але цей знак використовували не тільки там.
Пауза.
— Його ставили там, де щось запечатували.
Діоніс повільно сів.
— Що саме?
Ран подивився на нього.
— Те, чого люди боялися навіть називати.
У кімнаті стало тихо.
Діоніс уже знав відповідь.
Але все одно запитав:
— Еребан?
Ран не відповів одразу.
Потім тихо сказав:
— Так.
Ім'я прозвучало важко.
Наче саме його вимовляння могло розбудити минуле.
Ран відвів погляд.
— Якщо це справді його печать...
— Він загинув.
— Ми так думали.
Діоніс підняв очі.
— Міранда запечатала його ціною власного життя.
— Саме тому ми ніколи не знали, що сталося з ним після цього.
Ран стиснув щелепу.
— Я був поруч із ним достатньо довго, щоб знати одну річ.
— Яку?
— Еребан не зникає просто так.
Діоніс нічого не відповів.
Перед його очима на мить виникло давнє минуле.
Золоті очі.
Чорний туман.
Голос, від якого навіть гори замовкали.
«Світло завжди згасає.»
Він заплющив очі.
— Якщо він справді повертається...
Ран перебив:
— Тоді хтось йому допомагає.
Діоніс подивився на нього.
— Покровителі.
Ран кивнув.
— Якщо вони досі існують, вони могли чекати всі ці століття.
— І тепер знайшли спосіб послабити печать.
Ран перевів погляд на артефакт.
— Можливо.
Він помовчав.
— Але я не думаю, що це сам Еребан.
Діоніс насупився.
— Чому?
— Якби він уже був вільний, ми б це відчули.
Це була правда.
Принаймні так вони обоє думали.
Ран підняв очі.
— Поки що ми бачимо лише сліди.
— Артефакт.
— Стару магію.
— Істот, які з'являються біля Дженні.
Ран завмер.
Діоніс помітив це.
— Що?
— Нічого.
Але Ран знову подивився на двері.
На мить у його пам'яті промайнула інша картина.
Чорний плащ.
Золоті очі.
Голос Еребана.
І відчуття, яке він пам'ятав навіть через три тисячі років.
Хтось спостерігає.
Ран тихо сказав:
— Треба бути обережними з Дженні.
Діоніс одразу відповів:
— Я знаю.
— Я не про це.
Ран подивився йому прямо в очі.
— Якщо покровителі Еребана знайшли спосіб повернути його, Дженні може бути для них важливою.
Діоніс стиснув пальці.
— Тоді вони до неї не дістануться.
Ран ледь усміхнувся.
— Ти навіть не знаєш, чому вона їм потрібна.
— Не має значення.
— Для тебе — ні.

Він подивився на артефакт.
— Для нас — має.
Тієї ночі Дженні заснула майже одразу.
А потім відкрила очі.
Навколо був ліс.
Темний.
Старий.
Без жодного сліду сучасного світу.
Між деревами горіли смолоскипи.
Дженні озирнулася.
— Де я?..
Її голос прозвучав глухо.
Вона зробила крок.
Сніг хруснув під ногами.
Попереду стояла кам'яна арка.
На ній був той самий знак.
Дев'ять ліній.
Дженні повільно підійшла.
І почула голос.
— Ти знову прийшла.
Вона завмерла.
— Хто тут?
Тиша.
Потім тихий сміх.
Чоловічий.
Холодний.
— Ти справді мене не пам'ятаєш?
Дженні обернулася.
Нікого.
— Покажися!
— Навіщо?
Голос був уже зовсім поруч.
— Ти все одно не побачиш мене.
Дженні відчула холод уздовж спини.
— Чого ти хочеш?
Пауза.
— Нічого.
— Тоді навіщо ти тут?
— Я тут був раніше за тебе.
Дженні насупилася.
— Я не розумію.
— Звичайно, не розумієш.
Щось темне промайнуло між деревами.
Дженні відступила.
— Хто ти?
Цього разу відповідь прозвучала зовсім тихо.
— Еребан.
Вона прокинулася.
Різко.
Сіла на ліжку й важко вдихнула.
Серце шалено калатало.
У кімнаті було темно.
Звичайна кімната.
Готель.
Швейцарія.
Дженні провела рукою по обличчю.
— Еребан...
Вона не знала, чому вимовила це ім'я так, ніби вже колись його чула.
Наступного ранку Діоніс одразу помітив, що Дженні виглядала блідішою.
— Ти не спала.
— Спала.
— Погано.
Вона подивилася на нього.
— Мені снилося щось дивне.
Діоніс завмер лише на мить.
— Що?
— Ліс.
Він мовчки слухав.
— І якийсь чоловік.
— Ти бачила його?
— Ні.
Дженні похитала головою.
— Я тільки чула голос.
— Що він сказав?
Вона вагалася.
— Назвав своє ім'я.
Діоніс нахмурився.
— Яке?
— Еребан.
Його обличчя стало серйозним.
Але він не показав страху.
— Ти раніше чула це ім'я?
— Ні.
— Точно?
— Так.
Діоніс кивнув.
Він не став розповідати їй, що це ім'я означає для нього.
Не зараз.
Того ж дня вони знову повернулися до старого артефакту.
Діоніс поклав його на стіл.
Дженні стояла навпроти.
— Не торкайся, — сказав він.
— Я вже зрозуміла.
Вона всміхнулася.
— Ти сьогодні особливо командуєш.
— Бо вчора ти ледь не відкрила двері під горою.
— Я не відкривала.
— Але вони відповіли тобі.
Дженні замовкла.
Раптом її погляд упав на артефакт.
На мить їй здалося, що дев'ять ліній на ньому ворухнулися.
Вона моргнула.
Звичайний камінь.
— Діонісе...
— Що?
— Ти нічого не відчуваєш?
Він подивився на артефакт.
— Що саме?
— Наче... щось змінилося.
Діоніс не відповів.
Він справді нічого не відчував.
Його перлина мовчала.
Як і раніше.
Ні тепла.
Ні поклику.
Ні відповіді.
Він давно навчився не чекати від неї дива.
Але цього разу було інакше.
Йому здалося, що всередині грудей стало порожніше.
Наче чогось бракувало.
Він торкнувся грудей.
Нічого.
Дженні дивилася на нього.
— Що?
— Нічого.
Він прибрав руку.
Вона не знала, що саме відбувається.
Він теж.
І жоден із них не міг знати, що те, чого Діоніс шукав три тисячі років, зараз знаходилося зовсім поруч.
Не в артефакті.
Не під горою.
А всередині неї.
Увечері вони залишилися вдвох
Вівіан і Ран пішли до ресторану.
Дженні стояла біля каміна.
Діоніс читав записи.
— Діонісе?
— Так?
— Ти справді думаєш, що Еребан існує?
Він підняв очі.
— Чому питаєш?
— Бо мені здається, що він приходить до мене уві сні.
Діоніс кілька секунд мовчав.
— Можливо, це наслідок того, що сталося біля храму.
— А якщо ні?
Він закрив книгу.
— Тоді я буду поруч.
Дженні подивилася на нього.
— Ти завжди так відповідаєш?
— Як?
— Коли не хочеш сказати правду.
На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.
— Можливо.
Вона теж усміхнулася.
Але коли Дженні відвернулася, Діоніс знову став серйозним.
Він дивився на неї.
На жінку, яка чомусь змушувала його серце згадувати те, що він намагався забути.
Але доказів не було.
Перлина мовчала.
Тому він не мав права назвати її Мірандою.
Не мав права повірити.