ЧАСТИНА IV — ШВЕЙЦАРІЯ. ГЛАВА 24. ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛА АЛЬТЕРРА

Ранок після тієї ночі почався незвично тихо.
Над горами висів легкий туман.
Вершини Альп майже зникли за білою завісою, а озеро внизу здавалося нерухомим, наче хтось накрив його тонким склом.
Дженні прокинулася ще до світанку.
Вона одразу згадала символ.
Дев'ять ліній навколо кола.
І те слово.
Альтерра.
Вона сіла на ліжку.
Кілька секунд просто дивилася перед собою.
— Альтерра...
Слово прозвучало дивно знайомо.
Наче вона не вперше його чула.
Наче колись давно воно вже звучало поруч із нею.
Але де?
Дженні потерла скроні.
Голова більше не боліла.
Лише залишилося дивне відчуття — ніби всередині неї хтось залишив відчиненими двері.
Вона піднялася, підійшла до вікна й відсунула штору.
Туман повільно розходився.
І на мить їй здалося, що між горами стоїть хтось у темному одязі.
Вона моргнула.
Нікого.
Тільки дерева.
Сніг.
І далека дорога.
Дженні взяла камеру.
Вона навіть не знала навіщо.
Просто підняла її до очей.
Клац.
На екрані був звичайний гірський краєвид.
Але в самому центрі фотографії, між двома деревами, виднівся темний силует.
Дженні завмерла.
Вона збільшила зображення.
Силует був схожий на людину.
Але обличчя не було видно.
Вона різко опустила камеру.
Серце забилося швидше.
У двері постукали.
Дженні здригнулася.
— Дженні?
Голос Діоніса.
Вона кілька секунд мовчала.
— Так.
Двері відчинилися.
Він зайшов.
На ньому була темна куртка, а в руці — дві чашки кави.
— Ти вже не спиш.
— Як бачиш.
Він простягнув їй чашку.
— Я подумав, що тобі знадобиться.
Дженні взяла її.
— Дякую.
Діоніс кілька секунд дивився на неї.
— Ти погано спала.
— Чому ти так вирішив?
— Ти виглядаєш так, ніби всю ніч розмовляла з привидами.
Вона ледь усміхнулася.
— Майже.
Його усмішка зникла.
— Що сталося?
Дженні вагалася.
Потім повернула до нього камеру.
— Я вночі бачила символ.
Діоніс завмер.
— Який?
Вона відкрила фотографію.
— Ось цей.
Він подивився.
Дев'ять ліній навколо кола.
Його обличчя змінилося.
Дженні одразу це помітила.
— Ти знаєш його.
Це не було питанням.
Діоніс повільно підняв очі.
— Так.
— Звідки?
Він не відповів одразу.
Дженні зробила крок ближче.
— Діонісе.
— Я бачив його раніше.
— Де?
Він стиснув щелепу.
— Дуже давно.
— Наскільки давно?
— Настільки, що ти мені не повіриш.
Дженні кілька секунд дивилася на нього.
— Спробуй.
Діоніс мовчав.
А потім тихо сказав:
— Близько трьох тисяч років тому.
Дженні завмерла.
Вона не засміялася.
Не сказала, що це неможливо.
Чомусь вона повірила йому.
— Альтерра?
Він різко підняв голову.
— Звідки ти знаєш це слово?
Дженні приклала пальці до скроні.
— Я почула його вночі.
— Де?
— Не знаю.
— Уві сні?
— Ні.
Вона похитала головою.
— Воно просто... з'явилося.
Діоніс дивився на неї так, ніби перед ним стояло щось неможливе.
Дженні тихо запитала:
— Що таке Альтерра?
Він не встиг відповісти.
У коридорі почувся голос Вівіан:
— Ви вже прокинулися?
За секунду двері відчинилися без стуку.
— Я принесла...
Вона зупинилася.
Подивилася на Дженні.
Потім на Діоніса.
— Чому у вас такі обличчя?
Ран з'явився за її спиною.
— Що сталося?
Діоніс ще кілька секунд мовчав.
Потім подивився на Рана.
Той одразу зрозумів.
— Покажи.
Дженні простягнула камеру.
Ран подивився на фотографію.
Його обличчя стало серйозним.
— Де ти це бачила?
— На вікні.
— А потім?
— Зникло.
Ран перевів погляд на Діоніса.
— Це вже не збіг.
— Я знаю.
Вівіан насупилася.
— Може, хтось нарешті пояснить, що відбувається?
Дженні подивилася на них.
— Я теж хочу знати.
Діоніс видихнув.
— Є місце, куди ми повинні поїхати.
Ран одразу зрозумів.
— До старої споруди?
— Так.
Вівіан подивилася на нього.
— Якої ще споруди?
— Тієї, яку ми знайшли в архівах.
Дженні взяла пальто.
— Тоді поїхали.
Діоніс подивився на неї.
— Ти впевнена?
— Ні.
Вона застебнула пальто.
— Але якщо це пов'язано зі мною, я хочу знати правду.
Через годину вони вже їхали гірською дорогою.

Туман поступово розсіювався.
Дорога ставала дедалі вужчою.
Вівіан сиділа попереду поруч із Раном і час від часу дивилася на карту.
— Ти точно знаєш, куди їдеш?
— Так.
— Ти вже втретє кажеш «так».
— Бо ти втретє питаєш.
Дженні тихо засміялася.
Діоніс подивився на неї.
— Що?
— Нічого.
— Ти смієшся.
— Мені подобається, коли вони сперечаються.
Ран озирнувся.
— Я все чую.
— Це проблема? — запитала Дженні.
— Ні. Просто хочу нагадати.
Вівіан пирхнула.
— Не звертай уваги.
Машина знову занурилася в тишу.
За вікнами пропливали засніжені схили.
Дженні дивилася на гори.
Чомусь цього разу вони вже не здавалися такими красивими.
Вони здавалися знайомими.
Наче вона колись уже бачила цей шлях.
Не в цьому житті.
Дженні заплющила очі.
І раптом...
сніг.
Кам'яні сходи.
Факели.
Темний ліс.
Вона стоїть посеред нього.
На ній довга світла сукня.
Її руки тремтять.
Попереду стоїть чоловік.
Темне волосся.
Золоті очі.
Він простягає руку.
— Мірандо...
Дженні різко розплющила очі.
Вона важко вдихнула.
Діоніс одразу повернувся до неї.
— Дженні?
— Я...
Вона приклала руку до грудей.
— Мені щось наснилося.
— Ти не спала.
— Я знаю.
Діоніс дивився на неї.
Вона не помітила, як його пальці стиснулися.
Він чув це ім'я.
Мірандо.
Але Дженні його не сказала.
Ще ні.
Через пів години вони зупинилися.
Попереду була вузька стежка.
Ран вийшов із машини.
— Далі пішки.
Вівіан подивилася на гору.
— Скільки?
— Хвилин двадцять.
— Ти казав десять.
— Це було до того, як випав сніг.
— Я ненавиджу гори.
Ран усміхнувся.
— Учора ти їх любила.
— Учора вони не змушували мене ходити.
Дженні засміялася.
Діоніс підійшов до неї.
— Готова?
— Так.
Він простягнув руку.
Вона подивилася на неї.
Потім поклала свою долоню в його.
— Готова.
Вони рушили.
Стежка піднімалася вгору.
Сніг хрустів під ногами.
Дерева ставали густішими.
Через кілька хвилин Дженні почала відчувати дивний холод.
Не той, що приходить від погоди.
Холод ішов зсередини.
Вона зупинилася.
Діоніс одразу повернувся.
— Що?
— Не знаю.
Вона подивилася вперед.
— Мені здається, ми вже тут були.
Ран нахмурився.
— Неможливо.
— Я знаю.
Дженні зробила ще кілька кроків.
І побачила її.
Кам'яні сходи.
Вони спускалися під землю.
Старі.
Покриті снігом.
Внизу виднілися масивні двері.
На них був вирізаний той самий символ.
Дев'ять ліній навколо кола.
Діоніс зупинився.
Він дивився на двері так, ніби побачив привида.
— Що? — тихо запитала Дженні.
— Я бачив це.
— Де?
— В Альтеррі.
Тиша.
Вівіан перестала жартувати.
Ран підійшов ближче.
— Це не може бути тут.
— Але воно тут.
Дженні підійшла до дверей.
— Що всередині?
Діоніс різко схопив її за руку.
— Не торкайся.
Вона подивилася на нього.
— Чому?
— Не знаю.
— Тоді чому ти боїшся?
Він мовчав.
Дженні вперше побачила в його очах справжній страх.
Не за себе.
За неї.
— Діонісе...
Вона повільно підняла руку.
Її пальці ледь торкнулися каменю.
І світ навколо зник.
Темрява.
Потім світло.
Дженні стояла в тому самому місці.
Але не було снігу.
Не було гірського повітря.
Перед нею стояв величезний храм.
Навколо горіли смолоскипи.
Люди в довгих шатах стояли навколо кам'яного кола.
На ньому були дев'ять символів.
А в центрі...
лежала перлина.
Велика.
Темна.
Але всередині неї світилася золота нитка.
Дженні зробила крок.
— Що це?..
Хтось став позаду.
Вона обернулася.
Діоніс.
Але не такий, як зараз.
На ньому був стародавній одяг.
Його очі світилися золотом.
Він дивився на неї.
— Не підходь.
Дженні відступила.
— Хто ти?
Його обличчя змінилося від болю.
— Ти не повинна була повертатися.
— Куди?
Він зробив крок до неї.
— До нас.
Раптом храм затремтів.
Десь унизу пролунав глухий удар.
Люди закричали.
Дев'ять символів на підлозі почали світитися.
А потім вона почула голос.
Глибокий.
Темний.
Старий.
— Вона повернулася.
Дженні завмерла.
Діоніс кинувся до неї.
— Біжи!
Але земля під ногами розкололася.
І з темряви піднялися чорні тіні.

Дженні закричала.
Вона різко відсмикнула руку.
Дихання перехопило.
Діоніс тримав її за плечі.
— Дженні!
Вона дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Я бачила...
— Що?
Вона не могла відповісти.
Її губи тремтіли.
— Тебе.
Діоніс завмер.
— Яким?
— Іншим.
Вона зробила вдих.
— Ти сказав мені бігти.
Ран і Вівіан мовчали.
Діоніс повільно прибрав руки з її плечей.
— Що ще?
Дженні подивилася на двері.
— Перлину.
Його обличчя зблідло.
— Яку перлину?
Діоніс більше не став приховувати здивування.
Ран тихо сказав:
— Це вже серйозно.
Дженні провела рукою по скроні.
— І хтось сказав...
Вона замовкла.
— Що?
Вона подивилася на Діоніса.
— «Вона повернулася».
Тиша стала майже фізичною.
Діоніс заплющив очі.
Три тисячі років.
Три тисячі років він шукав.
А тепер минуле саме прийшло до них.
Ран підійшов до дверей.
— Треба зрозуміти, що всередині.
— Ні, — сказав Діоніс.
Ран повернувся.
— Чому?
— Бо воно вже знає, що вона тут.
Дженні тихо запитала:
— Хто?
Діоніс подивився на неї.
Він хотів сказати правду.
Хотів розповісти все.
Про Альтерру.
Про Міранду.
Про три тисячі років.
Але не зміг.
Не зараз.
— Не знаю.
Дженні дивилася на нього кілька секунд.
Вона знала, що він бреше.
Але не стала тиснути.
Раптом під землею пролунав ще один удар.
Цього разу сильніший.
Сніг із дерев посипався вниз.
Вівіан відступила.
— Це було не землетрусом, правда?
Ран похитав головою.
— Ні.
Ще один удар.
Двері перед ними здригнулися.
І на камені почали з'являтися тонкі тріщини.
Дженні відчула різкий біль у грудях.
Вона схопилася за пальто.
— Діонісе...
Він миттєво опинився поруч.
— Що?
— Воно прокидається.
— Що?
Дженні сама не знала, звідки взялися ці слова.
Але сказала:
— Я чую його.
Діоніс подивився на двері.
І вперше за три тисячі років відчув те, чого боявся найбільше.
Не повернення Міранди.
Не втрату Дженні.
А те, що разом із нею міг повернутися хтось іще.
Хтось, кого він уже одного разу не зміг зупинити.
На камені з'явилася ще одна тріщина.
І крізь неї пробилося слабке чорне світло.
Дженні завмерла.
У її голові знову пролунав той самий голос.
Тепер зовсім близько.
— Світло повернулося.
Вона заплющила очі.
І прошепотіла:
— Альтерра...
Діоніс почув.
А за дверима щось відповіло.
Глухим, повільним ударом.
Наче серце.
Одним.
Другим.
Третім.
І десь глибоко під швейцарськими горами те, що чекало три тисячі років, нарешті почало прокидатися.