ЧАСТИНА IV — ШВЕЙЦАРІЯ. ГЛАВА 23. АЛЬПИ

Ранок у горах прийшов тихо.
Спочатку крізь штори пробилося холодне бліде світло.
Потім десь далеко почувся дзвін — ніби невеликий дзвіночок на шиї тварини.
А вже за кілька хвилин у коридорі почали лунати кроки.
Дженні повільно розплющила очі.
Перші секунди вона не розуміла, де знаходиться.
Незнайома стеля.
Тепла ковдра.
Тиша.
А потім вона згадала.
Швейцарія.
Готель у горах.
Діоніс.
Вона сіла на ліжку.
І відразу згадала вчорашній вечір.
Його руку.
Їхні переплетені пальці в машині.
Його погляд під зоряним небом.
«Тоді запам'ятай цю ніч».
Дженні тихо видихнула.
— Ну чудово...
Вона провела долонями по обличчю.
Чомусь останнім часом Діоніс дедалі частіше з'являвся в її думках саме тоді, коли вона залишалася сама.
І це починало її лякати.
Не тому, що він був небезпечним.
А тому, що поруч із ним вона почувалася занадто добре.
Наче знала його набагато довше, ніж мала б.
За двадцять хвилин усі зустрілися внизу.
У маленькій їдальні пахло свіжою кавою, теплим хлібом і вершковим маслом.
Вівіан уже сиділа за столом.
— Я вирішила, що сьогодні нікуди не йду, — заявила вона.
Ран сів навпроти.
— Чому?
— Бо я вчора подивилася на гори.
— І?
— Вони високі.
Ран кілька секунд дивився на неї.
— Це твоя причина?
— Так.
— Геній.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— Я знаю.
Дженні засміялася й сіла поруч із Вівіан.
Діоніс зайняв місце навпроти.
На ньому був темний светр і чорне пальто, а волосся після душу ще трохи вологе.
Дженні мимоволі затримала на ньому погляд.
Він підняв очі.
Їхні погляди зустрілися.
— Що?
— Нічого.
— Ти знову дивишся.
— Ти знову це помітив.
— Я завжди помічаю.
Вівіан повільно перевела погляд з одного на іншого.
— Я щось пропускаю?
— Ні, — одночасно відповіли вони.
Ран тихо засміявся.
— Синхронність.
Дженні кинула на нього погляд.
— Не починай.
— Я мовчу.
Після сніданку вони вирушили до канатної дороги.
Небо було чистим.
Сонце вже піднялося над горами, і сніг на вершинах світився так яскраво, що Дженні довелося примружитися.
Вона одразу дістала камеру.
Клац.
Ще один кадр.
І ще.
— Ти можеш хоча б п'ять хвилин не фотографувати? — запитала Вівіан.
— Ні.
— Я так і знала.
Дженні усміхнулася.
— Подивися на це.
Вона показала їй фотографію.
Вівіан замовкла.
— Добре...
— Що?
— Це красиво.
— Я ж казала.
Ран підійшов до них.
— Ви двоє можете сперечатися навіть про гори?
— Можемо, — відповіла Вівіан.
— Переконався.
Діоніс стояв трохи осторонь.
Він не фотографував.
Не розглядав краєвид.
Він дивився на Дженні.
Ран помітив це й ледь усміхнувся.
— Ти знову.
Діоніс навіть не повернув голову.
— Що?
— Нічого.
— Тоді мовчи.
— Я саме це й роблю.
Коли кабінка почала підніматися, Дженні притиснулася до скла.
Внизу залишалося містечко.
Будинки ставали дедалі меншими.
Дорога перетворилася на тонку лінію.
А навколо здіймалися Альпи.
Білі.
Величезні.
Майже нереальні.
— Боже...
Дженні прошепотіла це так тихо, що почув лише Діоніс.
Вона навіть не помітила, що він став поруч.
— Вперше бачиш?
— Так.
— Я теж.
Дженні повернулася до нього.
— Справді?
— Справді.
— Дивно.
— Що саме?
— Мені чомусь здавалося, що ти вже всюди був.
Він усміхнувся.
— Майже.
— Але не тут?
— Не тут.
Дженні знову повернулася до вікна.
— Тоді добре.
— Чому?
— Бо тепер у нас є щось, чого ти ще не бачив.
Діоніс подивився на неї.
— У нас?
Дженні зрозуміла, що сказала.
— Я мала на увазі...
— Я знаю.
Він усміхнувся.
— Мені подобається «у нас».
Вона нічого не відповіла.
Тільки відвернулася до вікна, приховуючи усмішку.
На вершині було холодніше.
Сніг хрустів під ногами.
Вітер здіймав дрібні крижинки.
Дженні зробила кілька кроків і завмерла.
Перед нею відкрився краєвид на долину.
Гори оточували її з усіх боків.
Десь далеко блищало озеро.
Вона підняла камеру.
Клац.
Клац.
Клац.
А потім просто опустила її.
І кілька секунд дивилася без неї.
Діоніс стояв неподалік.
Він бачив, як змінюється її обличчя.

Як вона усміхається.
Як вітер розтріпує її волосся.
І раптом зрозумів, що йому подобалося спостерігати за нею більше, ніж дивитися на будь-який краєвид.
Він підійшов ближче.
— Ти не фотографуєш.
— Я хочу запам'ятати це сама.
— Чому?
Дженні подивилася на гори.
— Бо деякі речі камера не передає.
— Наприклад?
Вона повернула голову.
— Те, що я відчуваю.
Діоніс кілька секунд дивився на неї.
— І що ти відчуваєш?
Дженні не відповіла одразу.
Вона подивилася на долину.
— Спокій.
Потім тихо додала:
— І щось ще.
— Що саме?
— Не знаю.
Він не став тиснути.
Просто залишився поруч.
Їхні плечі майже торкалися.
Дженні відчула його аромат.
Теплий, трохи деревний, із ледь помітною гіркуватою нотою.
Той самий запах, який залишився на його куртці.
Вона сама не помітила, як зробила трохи глибший вдих.
Діоніс повернув голову.
— Ти знову.
Дженні почервоніла.
— Що?
— Нічого.
— Ти ж хотів щось сказати.
— Передумав.
— Чому?
Він ледь усміхнувся.
— Бо мені подобається твоя реакція.
— Яка ще реакція?
— Оця.
— Яка?
— Коли ти починаєш нервувати.
Дженні примружилася.
— Ти неможливий.
— Мені вже це казали.
Вона засміялася.
І саме в цю мить сильний порив вітру хитнув її.
Діоніс миттєво схопив її за руку.
Дженні втрималася.
Але він не відпустив.
Вона подивилася на їхні руки.
Потім на нього.
— Я вже стою.
— Знаю.
— Тоді можеш відпустити.
Діоніс кілька секунд мовчав.
— Можу.
Але не відпустив.
Дженні теж не забрала руку.
Вона лише трохи сильніше стиснула його пальці.
— Тоді не відпускай.
Діоніс подивився їй в очі.
І цього разу усмішка зникла з його обличчя.
Погляд став серйозним.
Теплим.
Майже небезпечним своєю щирістю.
— Добре.
Він переплів їхні пальці.
І вони пішли далі, не розмикаючи рук.
Через годину вони спустилися до озера.
Вівіан і Ран пішли вперед.
Дженні затрималася.
Вона фотографувала воду, гори й дерева.
Діоніс чекав.
— Іди, — сказала вона.
— Я почекаю.
— Я можу наздогнати.
— Знаю.
— Тоді чому чекаєш?
Він подивився на неї.
— Бо хочу йти з тобою.
Дженні опустила камеру.
— Ти останнім часом дуже багато говориш.
— Тобі не подобається?
Вона усміхнулася.
— Подобається.
Вони рушили разом.
Стежка була вузькою.
Місцями сніг покривав каміння.
Коли Дженні посковзнулася, Діоніс знову схопив її.
Цього разу за талію.
Вона опинилася зовсім близько.
Його рука залишалася на її боці.
Дженні підняла очі.
Він дивився на неї.
Ніхто не рухався.
Вітер стих.
На кілька секунд навколо стало дивно тихо.
Дженні відчула тепло його долоні крізь пальто.
І раптом усвідомила, наскільки близько вони стоять.
Вона могла відчути його подих.
Його запах був ще сильнішим.
Їй захотілося залишитися так.
Не через випадковість.
Не тому, що вона послизнулася.
Просто тому, що поруч із ним їй цього хотілося.
Діоніс повільно прибрав руку.
— Обережніше.
— Я знаю.
Вона не відступила одразу.
Він теж.
Їхні погляди зустрілися ще раз.
І цього разу Дженні першою відвела очі.
— Нам треба наздогнати їх.
— Так.
Але жоден із них не рушив одразу.
До обіду вони дісталися невеликого кафе біля озера.
Вівіан і Ран уже сиділи всередині.
— Нарешті! — вигукнула Вівіан. — Ми думали, ви загубилися.
Дженні зняла пальто.
— Ми фотографували.
Ран подивився на Діоніса.
— Обоє?
— Так.
— Цікаво.
— Що?
— Нічого.
Вівіан усміхнулася.
— Ране, перестань їх дражнити.
— Я нічого не роблю.
— Саме це ти й робиш.
Дженні сіла.
Діоніс сів поруч.
Через кілька хвилин вона відчула, як його рука опинилася поруч із її рукою на лавці.
Їхні мізинці випадково торкнулися.
Вона не відсунулася.
Діоніс теж.
Потім його пальці ледь торкнулися її долоні.
Дженні повернула руку.
І він узяв її.
Під столом.
Так само тихо, як учора.
Тільки тепер це вже не було випадковістю.
Вона дивилася на Вівіан, яка щось розповідала Рану, але майже не чула слів.
Діоніс великим пальцем ледь провів по її пальцях.
Дженні здригнулася.
Він одразу подивився на неї.
— Все добре?
— Так.

— Точно?
Вона кивнула.
А потім тихо сказала:
— Просто... мені подобається, коли ти так робиш.
Його погляд став м'якшим.
— Як?
— Тримаєш мене за руку.
Діоніс стиснув її пальці трохи сильніше.
— Тоді я не перестану.
Після обіду вони ще довго гуляли біля озера.
Вівіан і Ран пішли вперед.
Дженні залишилася з Діонісом.
Вона втомилася й сіла на дерев'яну лавку.
— П'ять хвилин.
— Втомилася?
— Трохи.
Діоніс сів поруч.
Дженні подивилася на нього.
— Можна?
— Що?
Вона нічого не пояснила.
Просто повільно поклала голову йому на плече.
Діоніс завмер.
А потім розслабився.
Його рука лягла на спинку лавки позаду неї.
Не обіймаючи.
Просто залишаючись поруч.
Дженні заплющила очі.
— Так добре.
— Тоді залишайся.
Вона усміхнулася.
— Ти знаєш, що з тобою небезпечно?
— Знаю.
— Ні.
Вона відкрила очі й подивилася на нього.
— Не через твої сили.
Діоніс мовчав.
— Через те, що поруч із тобою я починаю хотіти залишатися.
Його погляд змінився.
Він нічого не сказав.
Лише дуже обережно поклав руку поверх її руки.
Дженні перевернула долоню.
Їхні пальці переплелися.
І вони залишилися так.
Без поцілунків.
Без зізнань.
Без обіцянок.
Але з тим відчуттям, яке ставало дедалі важче приховувати.
Їх тягнуло одне до одного.
І обоє це вже знали.
Надвечір вони повернулися до готелю.
Дженні довго переглядала фотографії на камері.
На більшості були гори.
Озеро.
Сніг.
Вівіан.
Ран.
А потім вона відкрила один кадр.
На ньому був Діоніс.
Він стояв спиною до гір і дивився не на краєвид.
На неї.
Дженні усміхнулася.
— Коли ти це встигла? — запитав він.
Вона здригнулася.
— Ти підкрався.
— Я не підкрадався.
— Тоді як?
— Ти просто була зайнята.
Вона показала йому фотографію.
— Ти гарно вийшов.
Він подивився на екран.
— Я дивився не на гори.
Дженні повільно підняла очі.
— Я знаю.
Між ними знову виникла тиша.
Та сама.
Нова.
Небезпечна.
Але приємна.
Діоніс зробив крок ближче.
Дженні не відступила.
Він підняв руку й дуже обережно поправив пасмо її волосся.
Його пальці на мить затрималися біля її скроні.
Дженні заплющила очі.
Не від страху.
Від того, наскільки сильно їй хотілося цього дотику.
Коли вона знову відкрила очі, Діоніс був зовсім близько.
Але він зупинився.
Не переходячи межі.
Лише тихо сказав:
— Добраніч, Дженні.
Вона усміхнулася.
— Добраніч, Діонісе.
Він пішов.
Дженні ще кілька секунд стояла на місці.
Потім торкнулася пальцями скроні, де щойно була його рука.
І тихо прошепотіла:
— Що ти зі мною робиш?..
Тієї ночі Діоніс стояв біля вікна своєї кімнати.
За склом височіли Альпи.
Місячне світло лежало на снігу.
Він дивився на гори, але думав лише про неї.
Про її руку.
Про голову на його плечі.
Про те, як вона сказала, що хоче залишатися поруч.
Він заплющив очі.
І зрозумів одну річ.
Його найбільшим страхом більше не була можливість, що Дженні — не Міранда.
Його найбільшим страхом стало інше.
Що Дженні може стати для нього кимось більшим, ніж будь-яке минуле.
А в іншій частині готелю Дженні лежала у своєму ліжку й дивилася в темряву.
Вона теж не могла заснути.
Їй згадувався його голос.
Його запах.
Його руки.
Його погляд.
І те дивне бажання бути ближче.
Не пояснювати.
Не тікати.
Просто залишатися поруч.
А потім вона раптом відчула холод.
Дженні розплющила очі.
На вікні зсередини повільно з'явився тонкий візерунок інею.
Вона сіла.
На склі проступив символ.
Дев'ять ліній навколо кола.
Дженні завмерла.
І в ту ж мить десь далеко в горах пролунав глухий удар.
Наче під землею щось прокинулося.
Вона підійшла до вікна.
Символ зник.
Але біль у грудях залишився.
І разом із ним — одне слово, якого вона не розуміла.
Альтерра.