ЧАСТИНА III — ФРАНЦІЯ. ГЛАВА 22. ШВЕЙЦАРІЯ

 
Ранок у Франції почався з дощу.

Не сильного.

Легкого, майже непомітного.

Краплі ковзали по великих вікнах невеликого готелю, де вони зупинилися після довгої дороги.

Дженні прокинулася раніше за інших.

Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю.

Потім згадала вчорашній вечір.

Його плече.

Його голос.

Його руку, яка так спокійно тримала її пальці.

І те, як вона сама поклала голову йому на плече.

Дженні заплющила очі.

— Господи...

Вона накрила обличчя долонями.

Чому поруч із ним вона переставала думати нормально?

За годину вони зібралися внизу, у невеликому залі для сніданків.

Вівіан сиділа біля вікна з чашкою кави.

Ран гортав телефон.

Діоніс стояв біля столу й переглядав карту.

Дженні підійшла ближче.

— Що ти дивишся?

Діоніс підняв очі.

— Маршрут.

— Куди?

— Поки не знаю.

Ран підняв голову.

— Оце наш геніальний план.

Вівіан засміялася.

— Тобто ми вже кілька днів їздимо Францією без конкретного плану?

— Так, — спокійно відповів Ран.

— І ти тільки зараз це зрозуміла?

— Я думала, що план є.

— У нас був план.

Вівіан подивилася на нього.

— Який?

Ран задумався.

— Їхати.

— Це не план.

— Дуже хороший план.

Дженні засміялася.

Діоніс теж ледь усміхнувся.

— Нам справді потрібно вирішити, куди далі, — сказав він.

Вівіан відклала чашку.

— А чому ми взагалі маємо повертатися?

— Я не казав, що маємо.

Вона подивилася на нього.

— Тоді куди?

Діоніс перевів погляд на карту.

— Швейцарія.

Дженні завмерла.

— Швейцарія?

— Так.

Вівіан одразу ожила.

— Альпи?

Ран подивився на неї.

— Ти навіть не дослухала.

— Мені достатньо слова «Альпи».

Дженні підійшла до карти.

— Я ніколи там не була.

— Я теж, — сказала Вівіан.

Ран підняв брову.

— Отже, одне місце нам уже подобається.

Дженні подивилася на Діоніса.

— А чому саме Швейцарія?

На мить його погляд змінився.

Він не одразу відповів.

— Є одна причина.

— Яка?

Діоніс подивився на Рана.

Той зрозумів.

— Учора, поки ви спали, я перевірив деякі речі.

Вівіан нахмурилася.
— Які ще речі?

— Про замок.

Дженні перестала усміхатися.

Ран поклав телефон на стіл.

— Та енергія, яку ми відчули там, не залишилася в замку.

— Що це означає? — запитала Дженні.

— Що вона була частиною чогось більшого.

Діоніс додав:

— Я знайшов згадку про старий символ.

Дженні відразу згадала дев'ять ліній навколо кола.

— Той самий?

— Схожий.

— Де?

Ран повернув телефон до них.

На екрані була стара фотографія.

Кам'яна споруда серед гір.

— Швейцарські Альпи.

Дженні дивилася на зображення.

Усередині неї щось дивно ворухнулося.

Не страх.

Скоріше...

Впізнавання.

Вона торкнулася екрану.

І раптом у голові промайнуло:

сніг.

Кам'яні сходи.

Місячне світло.

І чийсь голос.

«Не йди туди.»

Дженні різко прибрала руку.

— Ти в порядку? — одразу запитав Діоніс.

— Так.

Він дивився на неї уважно.

— Точно?

— Просто... мені здалося, що я вже бачила це місце.

Діоніс завмер.

Ран теж.

— Коли? — тихо запитав він.

Дженні похитала головою.

— Не знаю.

Діоніс більше нічого не питав.

Але його погляд залишився на ній.

Через дві години вони виїхали з готелю.

Франція залишалася позаду.

Дорога поступово змінювалася.

Міста ставали рідшими.

Поля — ширшими.

А потім з'явилися гори.

Спочатку лише далекі обриси.

Потім вони стали вищими.

Дженні сиділа біля вікна з камерою в руках.

— Боже...

Вона підняла камеру.

Клац.

Ще один кадр.

Діоніс дивився на неї.

— Подобається?

— Дуже.

Вона не відривалася від вікна.

— Я думала, що фотографії передають усе.

— А тепер?

Дженні усміхнулася.

— Тепер розумію, що ні.

Через кілька хвилин вона відклала камеру.

— Ти дивишся на мене.

Діоніс навіть не спробував заперечити.

— Так.

— Чому?

Він помовчав.

— Мені подобається, коли ти щаслива.

Дженні не очікувала такої відповіді.

Вона повернула голову до вікна.

На її обличчі з'явилася усмішка.

— Ти іноді говориш дуже дивні речі.

— Я знаю.

— Але мені подобається.

Він нічого не відповів.