ЧАСТИНА III — ФРАНЦІЯ. ГЛАВА 21. ЛЮДИНА, ЯКУ ВІН ШУКАВ

Ранкове світло вже повністю розлилося над дорогою.

Франція прокидалася повільно.

За вікнами пропливали поля, невеликі будинки з кам'яними стінами, дерева, вкриті ранковою росою. Сонце тільки-но піднімалося над горизонтом, залишаючи на небі блідо-золотисту смугу.

У машині було тихо.

Вівіан спала, притулившись головою до скла.

Ран керував однією рукою, другою час від часу перемикаючи музику.

А Дженні сиділа поруч із Діонісом.

Вона вже давно прокинулася, але не поспішала говорити.

Його куртка все ще лежала на її плечах.

Вона пахла ним.

Ледь помітно.

Чимось теплим, глибоким і незвично знайомим.

Дженні сама не розуміла, чому цей запах так її заспокоював.

Вона непомітно вдихнула ще раз.

І відразу відчула, як серце зробило дивний, зайвий удар.

Діоніс повернув голову.

— Ти щось хотіла?

— Ні.

— Тоді чому дивишся?

Дженні відвела погляд.

— Я не дивилася.

— Дивилася.

— Ти занадто самовпевнений.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Можливо.

Дженні теж усміхнулася.

Вона хотіла повернутися до вікна, але машина різко пригальмувала перед поворотом.

Дженні похитнулася.

Діоніс миттєво простягнув руку й утримав її за талію.

Усього на кілька секунд.

Але цих секунд виявилося достатньо.

Дженні завмерла.

Його долоня залишалася на її боці.

Він теж не рухався.

Їхні погляди зустрілися.

Занадто близько.

Дженні відчула його тепло крізь тканину одягу.

І раптом їй стало важко згадати, куди саме вона збиралася подивитися.

Діоніс повільно прибрав руку.

— Вибач.

— Нічого.

Вона зробила вдих.

— Ти завжди так швидко реагуєш?

— Коли справа стосується тебе — так.

Дженні підняла на нього очі.

Діоніс сам ніби здивувався власним словам.

Попереду Ран тихо кашлянув.

— Я все чую.

Вівіан, не відкриваючи очей, пробурмотіла:

— Я теж.

Дженні почервоніла.

Діоніс лише спокійно подивився у вікно.

Ран усміхнувся.

— Я нічого не сказав.

— Саме тому це було підозріло, — відповів Діоніс.

Через годину вони зупинилися біля маленького французького містечка.

Їм потрібно було перепочити.

Ран пішов по каву, Вівіан — фотографувати старі будинки, а Дженні залишилася біля автомобіля.

Вона підняла камеру.

Клац.

Ще один кадр.

Потім вона почула кроки.

Діоніс.

— Ти знову фотографуєш?

— Це моя робота.

— Ні.

Вона опустила камеру.

— Що?

— Ти фотографуєш, коли хочеш щось запам'ятати.

Дженні подивилася на нього.

— Можливо.

Він став поруч.

Їхні плечі майже торкалися.

— А що хочеш запам'ятати зараз?

Дженні подивилася на вулицю.

— Ранок.

— Тільки ранок?

Вона повернула голову.

Діоніс дивився прямо на неї.

— Не знаю.

На кілька секунд вони просто стояли мовчки.

Вітер підхопив пасмо її волосся.

Діоніс підняв руку й обережно прибрав його з її обличчя.

Дженні завмерла.

Його пальці ледь торкнулися її скроні.

Дотик був настільки ніжним, що від нього стало ще складніше дихати.

— Волосся заважає об'єктиву, — тихо сказав він.

— Звичайно.

Вона знала, що це була лише відмовка.

І він, мабуть, теж.

Їхні погляди знову зустрілися.

Дженні подумала, що могла б залишитися так ще довго.

Поруч.

Настільки близько, щоб відчувати його присутність.

І ця думка налякала її більше, ніж будь-який дух у старому замку.

Бо їй подобалося.

Дуже.

Удень вони зупинилися біля невеликого ресторану.

Вівіан і Ран сперечалися через меню.

— Ти не можеш замовити це.

— Чому?

— Бо ти навіть не знаєш, що це.

— Саме тому й хочу спробувати.

Дженні засміялася.

Вона сиділа навпроти Діоніса.

Під столом їхні руки випадково зустрілися.

Дженні хотіла одразу прибрати свою.

Але Діоніс не забрав руку.

Він просто залишив її поруч.

Його пальці торкнулися її пальців.

Ледь-ледь.

Наче запитували дозволу.

Дженні не відсмикнулася.

Навпаки.

Вона сама трохи повернула долоню.

Їхні пальці переплелися.

Непомітно для інших.

Діоніс подивився на неї.

Вона — на нього.

І цього разу ніхто не сказав жодного слова.

Його рука була теплою.

Дивно теплою.

Дженні не хотілося її відпускати.

Діоніс теж не поспішав.

Він подумав, що за три тисячі років забув, наскільки простим може бути щастя.

Просто тримати її за руку.

Не втрачати.

Не чекати.

Не шукати.

Просто бути поруч.

Але разом із цим у ньому з'явився страх.

Бо він уже знав це відчуття.

Він уже одного разу тримав її руку.

І одного разу вона вислизнула.

Назавжди.

Увечері вони знову вирушили в дорогу.

Цього разу Дженні втомилася швидше.

Вона притулилася до вікна.

Діоніс помітив, як її очі повільно заплющуються.

Через кілька хвилин її голова хитнулася.