ЧАСТИНА III — ФРАНЦІЯ. ГЛАВА 20. РАН

Автомобіль уже майже годину їхав нічною дорогою.

 За вікнами пропливали темні дерева, рідкісні ліхтарі й маленькі французькі містечка, що залишалися позаду.

У салоні було тихо. 

Дженні сиділа біля вікна. 

Вона майже не говорила після замку. 

Її пальці час від часу торкалися скла, ніби вона намагалася відчути крізь нього холодне нічне повітря. 

Поруч сидів Діоніс. 

Він теж мовчав. 

А попереду Ран керував автомобілем, час від часу поглядаючи в дзеркало. 

Вівіан сиділа поруч із ним і вже хвилин десять переглядала фотографії в телефоні. 

Нарешті вона не витримала. 

— Можна поставити одне питання? 

Ран навіть не повернув голову.

— Ти все одно поставиш. 

— Чому Діоніс завжди такий серйозний? 

Дженні мимоволі подивилася на нього. 

Діоніс підняв брову. 

— Я тут. 

— Я знаю, — спокійно сказала Вівіан. 

Ран усміхнувся. 

— Гарне питання. 

— Ране. 

— Що? 

— Не починай. 

— Я навіть ще не почав. 

Вівіан повернулася до нього. 

— Тоді розкажи. 

Ран на кілька секунд замовк. 

— Він не завжди був таким. 

Дженні зацікавлено подивилася на нього. 

— Яким? 

— Таким, — Ран кивнув у бік Діоніса. 

Діоніс ледь скривився. 

— Дуже точний опис. 

— Я стараюся. 

Вівіан усміхнулася. 

— То яким він був? 

Ран задумався. 

— Нестерпним. 

Дженні вперше за останню годину засміялася. 

Діоніс подивився на Рана. 

— Ти хочеш вийти з машини? 

— Ми їдемо сто двадцять кілометрів на годину. 

— Я можу зупинити машину. 

— Саме тому я й мовчу. 

Вівіан засміялася. 

Дженні теж. 

Навіть Діоніс ледь усміхнувся. 

На кілька секунд стало легко. 

Наче не було замку. 

Не було істоти. 

Не було тих дивних слів. 

Просто четверо людей їхали нічною Францією. 

Але потім Ран знову подивився вперед. 

Його усмішка зникла. 

— Знаєте, — тихо сказав він, — іноді мені здається, що він став таким після того, як втратив її. 

Дженні перестала усміхатися. 

— Міранду? 

Ран нічого не відповів. 

Діоніс подивився у вікно. 

— Ране. 

— Я просто відповідаю на її питання. 

— Не все потрібно розповідати. 

— Я знаю. 

Дженні опустила погляд. 

Їй було дивно чути це ім'я. 

Міранда. 

Воно все ще звучало в голові. 

Наче чуже. 

І водночас... своє. 

Вона тихо запитала: 

— Ти знав її? 

Ран подивився на неї через дзеркало. 

— Ні. 

— Тоді звідки ти знаєш, якою вона була? 

Ран трохи посміхнувся.

— Від нього. 

— Діоніс розповідав? 

— Дуже мало. 

Дженні перевела погляд на Діоніса. 

— Ти взагалі говориш про неї? 

Діоніс мовчав. 

Ран відповів: 

— Рідко. 

— Чому? 

— Бо деякі спогади не стають легшими, скільки б років не минуло. 

Дженні більше нічого не запитала. 

Вона зрозуміла. 

Три тисячі років. 

Це навіть складно було уявити. 

Ран раптом сказав: 

— Ми можемо зупинитися. 

— Навіщо? — запитала Вівіан. 

— Кава. 

Вівіан подивилася на годинник. 

— Зараз майже друга ночі. 

— Саме тому. 

— Ти п'єш каву о другій ночі? 

— Так. 

— І після цього спиш? 

— Ні. 

— Тепер зрозуміло, чому ти такий. 

Ран усміхнувся. 

— Який? 

— Невгамовний. 

— Мені подобається. 

Вони зупинилися біля невеликої цілодобової станції.

 Усі вийшли з автомобіля. 

Нічне повітря було холодним. 

Дженні відразу обійняла себе руками. 

Діоніс зняв свою куртку. 

— Одягни. 

— А ти? 

— Я не мерзну. 

— Ти весь у подряпинах, але все одно думаєш про інших? 

— Це не відповідь. 

Дженні взяла куртку. 

— Дякую. 

Вона накинула її на плечі. 

Запах Діоніса був ледь відчутним. 

І чомусь це змусило її серце забитися швидше. 

Вона відвернулася. 

Ран стояв біля входу й дивився на них. 

Вівіан підійшла до нього. 

— Ти бачиш це? 

— Що саме? 

— Вони вже починають. 

Ран усміхнувся. 

— Що починають? 

— Не прикидайся. 

— Я нічого не бачу. 

— Ти ж три тисячі років поруч із ним. 

Ран задумався. 

— Саме тому я нічому не дивуюся. 

Вівіан засміялася. 

— Ти неможливий. 

— Дякую. 

— Це теж не комплімент. 

— Я вже звик. 

Через десять хвилин вони знову сиділи в автомобілі.

 Ран завів двигун. 

Але перш ніж рушити, він подивився на Діоніса. 

— Ти точно можеш їхати? 

— Так. 

— Я не про це. 

Діоніс зрозумів. 

— Так. 

— Ти використав забагато сили. 

— Я впораюся. 

Ран нахилився ближче. 

— Ти ледве стояв після того удару. 

— Але стояв. 

— Діонісе. 

— Ране. 

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.

 Потім Ран видихнув. 

— Добре. 

Дженні слухала їх. 

— Ти справді слабший, ніж був раніше? 

Діоніс подивився на неї. 

— Так. 

— Через те, що сталося три тисячі років тому? 

Він не відповів. 

Ран опустив погляд. 

Дженні зрозуміла, що знову торкнулася болючого місця. 

— Вибач. 

— Не треба. 

Діоніс говорив спокійно. 

— Ти маєш право запитувати. 

— А ти маєш право не відповідати. 

Він подивився на неї. 

— Саме тому мені подобається говорити з тобою.

 Дженні здивовано моргнула. 

Ран тихо пробурмотів: 

— О ні. 

Вівіан повернулася до нього. 

— Що? 

— Нічого. 

Діоніс подивився на нього. 

— Я все чув. 

— Я теж. 

Вівіан посміхнулася. 

— А мені вже подобається ця компанія. 

Ран завів автомобіль. 

— Це ненадовго. 

— Чому? 

— Бо через десять хвилин Діоніс знову скаже, що нам треба їхати швидше.