ЧАСТИНА III — ФРАНЦІЯ. ГЛАВА 19. ПІСЛЯ БОЮ

Вони чекали.

Хвилину.

Другу.

Третю.

А Діоніс не виходив.

Дженні стояла біля автомобіля й дивилася на двері замку.

Ран усе ще тримав її за руку.

— Він вийде, — сказав він.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю.

— Але ти ж бачив, що там було.

Ран нічого не відповів.

Вівіан ходила поруч із автомобілем, раз у раз поглядаючи на замок.

— Я офіційно більше ніколи не їду з вами в місця, які Ран називає «цікавими».

— Я не змушував тебе їхати.

— Ти сказав: «Там буде красиво».

— Там справді красиво.

Вівіан подивилася на нього.

— Ти зараз серйозно?

Ран зітхнув.

— Добре. Можливо, я трохи помилився.

— Трохи?

— Дуже.

Дженні не слухала їх.

Вона дивилася на двері.

У голові знову лунав голос.

«Ти чекав її».

І ще один.

«Ти знову втратиш».

Вона не знала, чому ці слова так боліли.

Наче вони стосувалися її.

Наче вона вже чула їх.

Колись.

Дуже давно.

Раптом двері замку відчинилися.

Дженні різко підняла голову.

Діоніс вийшов назовні.

Він ішов повільно.

Темне волосся було трохи розтріпане.

На чорній сорочці виднівся розрив біля плеча.

На щоці — тонка подряпина.

— Діонісе!

Дженні одразу рушила до нього.

Він підняв погляд.

— Я в порядку.

— Ти весь у пилюці.

— Це не страшно.

— У тебе кров.

Вона простягнула руку до його обличчя.

Діоніс завмер.

Її пальці обережно торкнулися подряпини.

І щось дивне сталося.

Рана почала затягуватися просто під її пальцями.

Дженні різко відсмикнула руку.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Я...

Діоніс теж подивився на свою щоку.

Подряпини вже майже не було.

Вівіан підійшла ближче.

— Що?

Ран відповів замість них:

— Нічого.

Вівіан повернулася до нього.

— Я вже ненавиджу це слово.

Ран усміхнувся.

— Я теж.

Дженні не відводила погляду від Діоніса.

— Ти швидко загоюєшся.

Він мовчав.

— Я бачила.

— Так.

— Це через те, що ти...

Вона не закінчила.

— Я не зовсім людина, — спокійно сказав Діоніс.

Вівіан схрестила руки.

— Це ми вже зрозуміли.

Ран глянув на неї.

— Швидко освоюєшся.

— У мене був дуже насичений день.

Дженні майже не чула їх.

Вона дивилася на Діоніса.

— Ти залишився там через мене.

— Я залишився, щоб ви вийшли.

— Ні.

Діоніс замовк.

— Та істота говорила про мене.

— Так.

— Вона знала тебе.

— Можливо.

— І вона сказала, що ти чекав мене три тисячі років.

Діоніс відвів погляд.

Дженні зробила крок ближче.

— Хто я для тебе?

Тиша.

Ран перестав усміхатися.

Вівіан теж зрозуміла, що зараз краще мовчати.

Діоніс подивився на Дженні.

Його золоті очі вже зникли.

Знову стали звичайними.

Але погляд залишився тим самим.

Занадто старим.

Занадто сумним.

— Людина, яку я не повинен був зустріти.

Дженні нахмурилася.

— Це не відповідь.

— Я знаю.

— Ти весь час так робиш.

— Як?

— Говориш загадками.

Діоніс ледь усміхнувся.

— Можливо, я просто не знаю, як сказати правду.

Дженні хотіла відповісти.

Але раптом відчула запаморочення.

Світ навколо похитнувся.

Діоніс миттєво схопив її за плечі.

— Дженні?

Вона заплющила очі.

І знову побачила храм.

Тільки цього разу все було інакше.

Не спогад.

Не сон.

Вона бачила себе.

Міранду.

Золоті волосся спадали на плечі.

Навпроти стояв Техьон.

Він тримав її за руку.

— Ти повернешся? — запитала вона.

— Я знайду тебе.

— Навіть якщо минуть тисячі років?

Він усміхнувся.

— Навіть тоді.

Картинка змінилася.

Міранда стояла біля великої кам'яної брами.

Діоніс був по інший бік.

Вона плакала.

Він намагався пройти до неї.

Але між ними виникло світло.

Вона сказала щось.

Дженні не почула.

Потім останнє.

Поцілунок.

Перлина.

І темрява.

Дженні різко відкрила очі.

Вона вдихнула повітря.

Діоніс усе ще тримав її.

— Що ти бачила?

Вона дивилася на нього.

Цього разу страху не було.

Тільки дивне відчуття втрати.

— Я не знаю.

Він мовчав.

— Але я знаю, що ти мене любив.

Діоніс завмер.

Ран повільно відвів погляд.

Вівіан теж нічого не сказала.

Дженні продовжила:

— Не мене.

Вона торкнулася грудей.

— Її.

Діоніс не відповів.

Але цього було достатньо.

Дженні побачила відповідь у його очах.

Вона повільно опустила руку.

— Хто вона?

Діоніс дивився на неї кілька секунд.

Потім тихо сказав:

— Міранда.

Ім'я прозвучало зовсім просто.

Але Дженні відчула, як щось усередині неї відгукнулося.

Міранда.

Їй стало важко дихати.

Вона не знала цього імені.

Але воно було знайомим.

Надто знайомим.

— Я знаю це ім'я...

Діоніс заплющив очі.

Він чекав цього моменту три тисячі років.

І все одно не був готовий.

Ран тихо сказав:

— Нам треба їхати.

Діоніс відкрив очі.

— Так.

Вони сіли в автомобіль.

Цього разу Ран не жартував.

Вівіан теж мовчала.

Дженні сиділа біля вікна.

Діоніс поруч.

Між ними залишалося лише кілька сантиметрів.

Але тепер здавалося, що між ними лежать три тисячі років.

Автомобіль рушив.

Замок поступово зник за деревами.

Дженні дивилася у вікно.

— Діонісе.

— Так?

— Ти справді чекав її весь цей час?

Він довго мовчав.

— Так.

— І якщо вона справді повернулася...

Вона не договорила.

Діоніс подивився на неї.

— Я боюся помилитися.

Дженні повернула голову.

— Чому?

Він дивився прямо перед собою.

— Бо одного разу я вже повірив, що зможу її врятувати.

Дженні нічого не сказала.

Через кілька секунд вона дуже тихо поклала руку на сидіння між ними.

Не торкнулася його.

Просто залишила там.

Діоніс подивився на її пальці.

Потім накрив їх своєю рукою.

Жоден із них нічого не сказав.

Попереду Ран увімкнув музику.

Вівіан тихо засміялася.

— Нарешті.

Ран глянув на неї.

— Що?

— Нічого.

— Ти щойно сміялася.

— Мені можна.

— А мені?

— Тобі — ні.

Ран усміхнувся.

— Жорстоко.

Дженні вперше за останню годину теж усміхнулася.

Діоніс подивився на неї.

І в ту мить зрозумів одну страшну річ.

Йому більше не було важливо, чи перлина підтвердить правду.

Бо поруч із ним уже була Дженні.

І якщо вона справді була Мірандою...

він боявся втратити її вдруге.

А якщо не була...

він уже починав боятися втратити її.