ЧАСТИНА III — ФРАНЦІЯ. ГЛАВА 18. НАПАД

Діоніс ще кілька секунд стояв на сходах.

Його рука все ще стискала руку Дженні.

У темряві підземелля більше нічого не рухалося.

Але він відчував.

Щось було там.

Не людина.

Не дух, якого він зустрічав раніше.

Щось старіше.

— Діонісе? — тихо покликав Ран.

Він повільно підняв погляд.

— Виведи їх.

— А ти?

— Я піду останнім.

Ран одразу зрозумів.

— Навіть не думай.

— Ране.

— Ні. Якщо ти щось відчуваєш, я теж залишаюся.

Вівіан подивилася на них.

— Хлопці, я дуже сподіваюся, що зараз ви не збираєтеся робити щось героїчно-дурне.

— Саме це ми й збираємося робити, — відповів Ран.

— Чудово.

Дженні перевела погляд із одного на іншого.

— А може, просто підемо всі разом?

Діоніс подивився на неї.

На секунду його погляд став м'якшим.

— Саме це ми й зробимо.

Вони почали підніматися.

Один крок.

Другий.

Третій.

І тоді знизу пролунав звук.

Не удар.

Не скрегіт.

Наче хтось повільно провів рукою по кам'яній стіні.

Дженні завмерла.

— Ви чули?

Ран кивнув.

— Так.

Вівіан прошепотіла:

— Я передумала. Мені вже не подобається цей замок.

Діоніс різко обернувся.

Темрява внизу була порожньою.

Але його очі змінилися.

На мить зіниці спалахнули золотом.

Він побачив те, чого не могли побачити інші.

Сліди.

Темна енергія піднімалася сходами.

Повільно.

Наче щось ішло за ними.

— Швидше.

Цього разу в його голосі не залишилося жодного натяку на спокій.

Вони піднялися до великої зали.

Дженні майже бігла.

— Що відбувається?

— Не знаю.

— Ти ж щось бачиш.

Діоніс не відповів.

Вони вже майже дісталися дверей.

І раптом двері перед ними самі зачинилися.

ГРЮК!

Вівіан скрикнула.

Ран одразу схопив ручку.

— Замкнено.

Він смикнув сильніше.

Нічого.

— Чудово, — пробурмотів він. — Просто чудово.

Діоніс підійшов до дверей.

Поклав долоню на дерево.

Заплющив очі.

— Відійдіть.

Ран відступив разом із дівчатами.

Діоніс напружив руку.

Дерево затріщало.

Двері здригнулися.

Але не відкрилися.

Діоніс стиснув щелепу.

— Сильніші, ніж я думав.

— Це двері, — сказала Вівіан. — Наскільки вони взагалі можуть бути сильними?

Діоніс подивився на неї.

— Це вже не просто двері.

Позаду них щось упало.

Дженні різко обернулася.

Картина.

Та сама, біля якої їй стало погано.

Вона лежала на підлозі.

Полотно розірвалося.

А під ним на кам'яній стіні був ще один символ.

Той самий.

Дев'ять ліній навколо кола.

Але тепер усередині кола світилася тонка золота лінія.

Дженні зробила крок уперед.

— Не підходь, — одразу сказав Діоніс.

Вона зупинилася.

— Чому?

— Бо він реагує на тебе.

Дженні подивилася на символ.

— Як ти знаєш?

Діоніс мовчав.

Ран підійшов ближче.

— Діонісе...

— Я знаю.

— Що?

— Вона активує його.

Дженні почула ці слова.

— Я?

Раптом символ спалахнув.

Золоте світло розлилося по стіні.

І Дженні схопилася за голову.

— А-а...

Діоніс миттєво опинився біля неї.

— Дженні!

Вона похитнулася.

Він підтримав її за плечі.

— Подивись на мене.

Вона заплющила очі.

Перед нею знову виникло те саме місце.

Храм.

Місячне світло.

Дерева.

Вона стояла босоніж на холодному камені.

На ній була довга світла сукня.

Її волосся було золотим.

Хтось стояв навпроти.

Темне волосся.

Жовті очі.

Дев'ять чорних хвостів за спиною.

Вона знала його.

Знала так добре, що від цього стало боляче.

— Техьон...

І він простягнув до неї руку.

А потім усе змінилося.

Чорний туман.

Крик.

Кров на камені.

Перлина.

І голос:

«Якщо вона повернеться — він прокинеться разом із нею».

Дженні різко відкрила очі.

— Діонісе!

Вона вчепилася в його сорочку.

Він тримав її міцніше.

— Я тут.

Вона важко дихала.

— Я бачила тебе.

Його обличчя завмерло.

— Де?

— Не знаю...

Вона подивилася йому в очі.

— Але ти був іншим.

Ран дивився на них.

Вівіан теж мовчала.

І раптом із коридору пролунав низький звук.

Голос.

Нечіткий.

Але людське в ньому було лише частково.

— Світло...

Дженні здригнулася.

Діоніс різко повернув голову.

— Всі назад.

Темрява в коридорі ворухнулася.

Спочатку з'явилася рука.

Довгі пальці.

Потім друга.

А після цього з темряви вийшла істота.

Вона була високою.

Надто худою.

Її шкіра була майже сірою, а очі — абсолютно чорними.

Але найстрашнішим було інше.

На її шиї був вирізаний знак дев'яти ліній.

Ран повільно видихнув.

— Що це?

Діоніс зробив крок уперед.

— Не знаю.

Істота посміхнулася.

— Ти знаєш.

Діоніс завмер.

Вона говорила.

Але голос звучав так, ніби одночасно говорили кілька людей.

— Ти повернувся...

Діоніс стиснув кулак.

— Хто ти?

Істота подивилася на Дженні.

— Вона.

Діоніс миттєво став перед Дженні.

— Не дивись на неї.

Істота засміялася.

— Ти знову захищаєш її.

У Діоніса змінився погляд.

Золотий.

Ран тихо сказав:

— Діонісе...

— Відведи їх.

— Ні.

— Ране.

— Я сказав ні.

Істота зробила крок.

Діоніс зник.

Наступної секунди пролунав удар.

БУМ!

Істота врізалася в кам'яну стіну.

Дженні навіть не встигла зрозуміти, що сталося.

Діоніс уже стояв перед нею.

Його очі світилися золотом.

На пальцях з'явилися гострі чорні кігті.

— Не рухайся.

Істота повільно піднялася.

Стіна за нею вкрилася тріщинами.

Вона посміхнулася.

— Ти слабший.

Діоніс нічого не відповів.

Його рука різко піднялася.

Істоту відкинуло невидимою силою.

Вона пролетіла кілька метрів.

Але вже наступної миті знову піднялася.

Ран тихо свиснув.

— Це погано.

— Я помітив, — відповів Діоніс.

— План?

— Вивести їх.

— А другий?

Діоніс дістав меч.

— Вижити.

Вівіан подивилася на нього.

— Мені не подобається цей план.

Ран схопив її за руку.

— Тоді біжимо.

Дженні не рухалася.

Вона дивилася на Діоніса.

На його темне волосся.

На золоті очі.

І чомусь замість страху відчула дивне знайоме тепло.

Наче вона вже бачила його таким.

Колись.

Дуже давно.

— Дженні!

Вона здригнулася.

— Так.

— Іди!

Вона побігла за Вівіан і Раном.

А Діоніс залишився.

Істота знову кинулася на нього.

Він підняв меч.

Удар.

Ще один.

Камінь розлетівся під ногами.

Діоніса відкинуло назад.

Він ударився плечем об стіну.

На мить заплющив очі.

Біль.

Справжній.

Він повільно піднявся.

Істота стояла навпроти.

— Три тисячі років...

Діоніс підняв голову.

— Що?

— Ти чекав її.

Він завмер.

Істота посміхнулася.

— І тепер знову втратиш.

Діоніс стиснув меч.

— Цього разу — ні.

І в ту ж мить за його спиною спалахнули дев'ять чорних хвостів.

А десь далеко, у коридорі, Дженні раптом зупинилася.

Вона не знала чому.

Просто відчула.

Щось змінилося.

Вона обернулася.

І крізь відкриті двері побачила лише короткий спалах золотого світла.

Її серце забилося швидше.

— Діоніс...

Ран схопив її за руку.

— Ми повернемося.

— Але...

— Він сильніший за нас.

— Я не про це.

Ран подивився їй в очі.

Дженні прошепотіла:

— Мені здається, я вже одного разу залишала його там.

Ран нічого не відповів.

Бо вперше він зрозумів:

пам'ять Дженні почала повертатися.