ЧАСТИНА III — ФРАНЦІЯ. ГЛАВА 17. СТАРИЙ ЗАМОК

Наступного ранку вони прокинулися пізніше, ніж планували.

Невеликий готель, у якому вони зупинилися на ніч, стояв майже на околиці містечка. За вікном було тихо. Лише зрідка дорогою проїжджала машина.

Дженні прокинулася від сонячного світла, яке пробивалося крізь тонкі штори.

Вона кілька секунд просто лежала, слухаючи тишу.

Потім потягнулася до телефону.

На екрані було повідомлення від Вівіан.

**«Сніданок через десять хвилин. Якщо не прийдеш — Ран з'їсть усе».

Дженні усміхнулася.

— Це вже загроза.

Вона швидко одягнулася, взяла камеру й вийшла з номера.

У коридорі вже стояв Діоніс.

Він сперся плечем об стіну й дивився у вікно.

— Доброго ранку, — сказала Дженні.

Він повернув голову.

— Доброго.

— Ти давно тут?

— Кілька хвилин.

— Чому не пішов снідати?

— Чекав.

Дженні підняла брову.

— На кого?

Діоніс подивився на неї.

— На тебе.

Вона на секунду замовкла.

— А.

— Що?

— Нічого.

Вона першою пішла коридором.

Діоніс ледь усміхнувся й рушив за нею.

Унизу Ран уже сидів за столиком.

Перед ним стояли дві тарілки.

Вівіан дивилася на нього з недовірою.

— Ти це все з'їси?

— Звичайно.

— Там їжа на чотирьох.

— Я знаю.

— Ране.

— Що?

— Ти неймовірний.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я вирішив сприйняти його як комплімент.

Дженні сіла поруч із Вівіан.

— Я бачу, нічого не змінилося.

— Він уже вкрав мій круасан, — сказала Вівіан.

Ран заперечливо похитав головою.

— Він був безхазяйний.

— Він лежав біля моєї тарілки.

— Саме тому я й подумав, що ти не хочеш його.

— Ти взагалі коли-небудь питаєш?

— Інколи.

— Коли?

— Коли знаю, що відповідь буде «ні».

Дженні засміялася.

Діоніс сів навпроти.

Кілька хвилин вони просто снідали, обговорюючи маршрут.

Ран розгорнув карту на телефоні.

— Я знайшов цікаве місце.

Вівіан одразу насторожилася.

— Це звучить небезпечно.

— Чому?

— Тому що ти це сказав.

— Старий замок.

Дженні підняла голову.

— Замок?

— Так. Він приблизно за годину звідси.

— Він відкритий для туристів?

Ран похитав головою.

— Не зовсім.

— Тоді як ми туди потрапимо?

— Не знаю.

Вівіан повільно поставила чашку на стіл.

— Ране.

— Що?

— Ти щойно запропонував нам їхати в невідомий старий замок, куди не пускають туристів, і навіть не знаєш, чи можна туди зайти?

— Коли ти це формулюєш так...

— А як це ще можна сформулювати?

Діоніс спокійно переглянув карту.

— Замок справді старий.

Дженні нахилилася ближче.

— Наскільки?

— Побудований приблизно у дванадцятому столітті.

— Дванадцятому?

Очі Дженні одразу загорілися.

Вівіан це помітила.

— Все. Ми їдемо.

Ран усміхнувся.

— Я знав.

— Не радій. Я їду через Дженні.

— Я теж.

Дженні вже переглядала фотографії замку в телефоні.

На них були старі кам'яні стіни, вежі, вкриті зеленню, вузький міст через невеликий рів і ліс навколо.

— Там майже нікого немає, — сказала вона.

Діоніс подивився на фотографію.

Його вираз обличчя майже непомітно змінився.

— Так.

Дженні перевела погляд на нього.

— Ти знаєш це місце?

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Але Дженні нічого не сказала.

Через годину вони знову були в дорозі.

Небо було чистим, але повітря стало прохолоднішим.

Дорога поступово звужувалася.

Замість великих трас з'явилися вузькі дороги між полями та лісами.

Ран керував.

Вівіан сиділа поруч і час від часу перевіряла карту.

— Ти точно їдеш правильно?

— Так.

— Точно?

— Так.

— Ти сказав це занадто швидко.

— Бо знав, що ти запитаєш.

Дженні сиділа позаду біля вікна.

Вона фотографувала дорогу.

Дерева.

Старі кам'яні будинки.

Птахів на дротах.

Дорогу, яка губилася між пагорбами.