ЧАСТИНА III — ФРАНЦІЯ. ГЛАВА 16. ДОРОГА

 Після Парижа вони не поспішали повертатися до Люксембургу.

Навпаки.

Ранок наступного дня почався з розмови, яка мала тривати не більше п'яти хвилин, але зрештою зайняла майже пів години.

— То куди ми їдемо? — запитала Вівіан, сидячи за сніданком.

Ран переглянув карту на телефоні.

— На південь.

— Це не відповідь.

— Франція велика.

— Ране.

— Добре. 

Є кілька маленьких містечок, потім можна заїхати до виноградників.

Дженні одразу підняла голову.

— Виноградники?

— Я знав, що це тебе зацікавить.

Вона вже потягнулася до камери.

— Я їду.

Вівіан подивилася на неї.

— Ти навіть не запитала, де саме.

— Там будуть фотографії.

— Справедливо.

Діоніс сидів навпроти й спокійно пив каву.

— Я не проти.

Ран подивився на нього.

— Ти взагалі колись буваєш проти?

— Буваю.

— Коли?

Діоніс задумався.

— Коли ти обираєш маршрут.

Вівіан засміялася.

— Нарешті хтось сказав це вголос.

— Я чудово орієнтуюся, — обурився Ран.

— Ти в Хої тричі повертав не туди, — нагадала Дженні.

— Але зрештою ми дісталися.

— Через сорок хвилин.

— Зате побачили більше.

Діоніс ледь усміхнувся.

— Ось його головна стратегія.

— Я називаю це імпровізацією.

— Я називаю це загубитися, — сказала Вівіан.

Ран подивився на неї.

— Ти все одно їдеш зі мною.

— На жаль.

За годину вони вже виїхали з Парижа.Місто поступово залишалося позаду. Високі будинки змінювалися невеликими поселеннями, потім полями, довгими дорогами й рядами дерев.

Дженні сиділа біля вікна.

Камера майже не опускалася з її рук.

Клац.

Старий будинок біля дороги.

Клац.

Жовті поля.

Клац.

Маленька церква на пагорбі.

Клац.

Вівіан, яка заснула, притулившись головою до вікна.

Дженні тихо засміялася.

Ран, який сидів попереду, почув звук затвора.

— Ти її теж фотографуєш?

— Так.

— Вона знає?

— Ні.

— Тоді я нічого не бачив.

Дженні посміхнулася.

Діоніс сидів поруч із нею.

Він дивився у вікно, але час від часу переводив погляд на камеру в її руках.

— Ти справді не втомлюєшся? — запитав він.

— Від фотографій?

— Від постійного пошуку кадру.

Дженні задумалася.

— Ні. 

Мені подобається помічати те, що інші пропускають.

— Наприклад?

Вона повернула камеру до нього.

— Наприклад, те, як ти дивишся у вікно.

Діоніс подивився на неї.

— І що тут особливого?

— Не знаю.

— Ти часто кажеш «не знаю».

— Ти теж.

Він усміхнувся.

— Справедливо.

Дженні опустила камеру.

— Ти сьогодні якийсь інший.

— Інший?

— Не знаю.Наче спокійніший.

Діоніс на секунду подивився у дзеркало.

— Можливо, просто відпочиваю.

Вона кивнула.

— Можливо.

Через кілька годин вони зупинилися в маленькому містечку.

Невелика площа.

Кам'яні будинки.

Квіти на балконах.

Старі велосипеди біля кафе.

І вузькі вулички, де майже не було машин.

Дженні вийшла першою.

— Тут красиво.

— Я знав, що тобі сподобається, — сказав Ран.

— Не говори так, ніби це ти побудував місто.

— Я просто маю хороший смак.

Вівіан вийшла з автомобіля.

— Ти це місто теж обрав навмання?

— Ні.

— Точно?

— Майже.

Вона подивилася на нього.

— Я знала.

Діоніс зачинив автомобіль.

Дженні вже зникла за рогом.

— Дженні!

— Я тут!

— Не йди далеко!

— Я фотографую!

Ран подивився на Діоніса.

— Вона вже пішла.

— Я помітив.

Вони рушили за нею.

Дженні стояла біля старої кам'яної стіни й фотографувала вікно, навколо якого росли білі квіти.

Клац.

Вона відійшла на кілька кроків.

Клац.

Потім повернулася до них.

— Вам не здається, що тут усе якесь нереальне?

Вівіан оглянула площу.

— Ні. Просто дуже французьке.

Ран кивнув.

— Підтримую.

Діоніс подивився на старі будинки.

— Деякі місця просто зберігають тишу.

Дженні перевела погляд на нього.

— Це знову загадкова відповідь.

— Я не спеціально.

— Ти завжди так кажеш.

Вона усміхнулася й знову підняла камеру.

— Не рухайся.

— Знову?

Клац.

— Готово.

— Ти навіть не попереджаєш.

— Я попередила.

— За дві секунди до фото.

— Цього достатньо.

Ран засміявся.

— Вона вже знайшла спосіб перемагати тебе.

Діоніс подивився на нього.

— Не допомагай їй.

— Я просто спостерігаю.

— Як завжди.

Після прогулянки вони зайшли до маленького кафе.

Вівіан замовила десерт.

Ран — каву.

Дженні — ще одну каву й щось солодке.

Діоніс нічого не замовив.

— Ти не будеш? — запитала Дженні.

— Пізніше.

— Ти постійно кажеш «пізніше».

— Можливо, я не голодний.

Ран підняв брову.

— Це я чув уже тисячу...

Він різко замовк.

Діоніс кинув нанього короткий погляд.

Ран виправився:

— ...разів.

Вівіан нічого не помітила.

— Що ти хотів сказати?

— Нічого.

Дженні подивилася на них обох.

Вона вже знала, що ці двоє іноді говорять так, ніби розуміють одне одного без слів.

Але цього разу щось було інакше.

Діоніс просто дивився у вікно.

Надворі починався легкий дощ.

Після кафе вони знову сіли в автомобіль.

Ран увімкнув музику.

Вівіан одразу сказала:

— Тільки не це.

— Чому?

— Бо ти слухав це всю дорогу до Парижа.

— Хороша музика не набридає.

— Тобі.

Дженні засміялася.

Діоніс сидів попереду.

Він виглядав спокійно.

Але раптом Ран подивився на нього через дзеркало.

— Ти точно нічого не хочеш змінити?

Діоніс зрозумів, про що він.

— Уже змінив.

— Що?