ЧАСТИНА II — ЛЮКСЕМБУРГ. ГЛАВА 15. ТОЙ, ХТО ПАМ'ЯТАЄ

Ранок у Парижі почався неспішно.

Сонце пробивалося крізь штори готельного номера, залишаючи на підлозі довгі світлі смуги.

Дженні прокинулася раніше за Вівіан.

Вона кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Учорашній вечір чомусь не виходив із голови.

Не Париж.

Не Сена.

Не фотографії.

Діоніс.

Його погляд.

Його слова.

«Тебе я ще намагаюся зрозуміти».

Дженні тихо усміхнулася сама до себе.

— Дивно...

Вона сіла на ліжку й потягнулася до камери.

Переглянула фотографії.

Вулиці.

Вівіан.

Ран.

Париж.

Потім зупинилася.

Нафотографії був Діоніс.

Він стояв біля Сени, повернувшись трохи боком до камери.Вечірнє світло падало на його обличчя.

Дженні збільшила зображення.

Чомусь цей кадр подобався їй найбільше.

Вона сама не знала чому.

— Ти вже прокинулася?

Дженні швидко вимкнула екран.

Вівіан сиділа на ліжку й дивилася на неї.

— Так.

— Що ти там ховаєш?

— Нічого.

— Фотографію Діоніса?

Дженні підняла брову.

— Ти серйозно?

Вівіан засміялася.

— Просто питаю.

— Ти стаєш схожою на Рана.

— Це образа.

— Саме так.

Вони обидві засміялися.

Через годину всі четверо вже були внизу.

Ран сидів за столиком із кавою.

Вівіан підійшла до нього.

— Ти знову забрав мою каву?

— Я не знав, що вона твоя.

— На ній написано моє ім'я.

Ран подивився на стакан.

— Де?

Вівіан забрала його.

— Тут.

— А.

— Ти навіть не читаєш?

— Я більше орієнтуюся на запах.

— Це пояснює, чому ти весь час крадеш мою їжу.

— Я не краду.

— А що ти робиш?

— Перевіряю якість.

Дженні засміялася.

Діоніс стояв біля вікна й дивився на вулицю.

Раптом його усмішка зникла.

Ледь помітно.

Наче він щось відчув.

Ран теж це помітив.

— Що?

Діоніс не відповів одразу.

— Нічого.

Ран підійшов ближче.

— Ти відчув?

— Так.

— Що саме?

Діоніс подивився у вікно.

На протилежному боці вулиці стояв старий чоловік.

Він не робив нічого незвичайного.

Просто тримав парасолю.

Але коли Діоніс подивився на нього вдруге — чоловіка вже не було.

— Сліду немає, — тихо сказав Діоніс.

Ран нахмурився.

— Духа?

— Не схоже.

— Тоді що?

Діоніс ще кілька секунд дивився на порожню вулицю.

— Не знаю.

І саме це йому не подобалося.

Після сніданку вони вирішили розділитися.

Вівіан і Ран пішли гуляти містом.

Дженні хотіла зробити кілька фотографій старих районів Парижа.

Діоніс залишився з нею.

— Ти не проти? — запитала Дженні.

— Ні.

— Я можу зупинятися кожні п'ять хвилин.

— Я вже знаю.

— І фотографувати одне й те саме.

— Це теж знаю.

— І тобі не набридне?

Діоніс подивився на неї.

— Поки що ні.

Дженні усміхнулася.

— Тоді ходімо.

Вони рушили вузькою вулицею.

Дженні фотографувала будинки, вивіски, людей.

Діоніс ішов поруч.

Іноді вони розмовляли.

Іноді мовчали.

Це мовчання не було незручним.

Навпаки.

Воно ставало звичним.

Через деякий час Дженні зупинилася біля невеликої книгарні.

— Зачекай.

Вона подивилася у вітрину.

Серед старих книг її погляд зупинився на одній.

Обкладинка була темною, потертою.

На ній не було назви.

Лише дивний малюнок.

Дев'ять тонких ліній навколо маленького кола.

Дженні завмерла.

Діоніс одразу це помітив.

— Що?

— Знак.

Він подивився у вітрину.

Його обличчя змінилося.

Той самий символ.

Той, що був на фотографії в Хої.

Але цього разу він був не на старій стіні.

Він був на книзі.

Діоніс зайшов усередину.

— Діонісе?

— Зачекай тут.

Він підійшов до продавця.

— Перепрошую. Звідки ця книга?

Старий чоловік підняв очі.

Подивився на книгу.

Потім на Діоніса.

— Ви знаєте цей знак?

Діоніс завмер.

— Чому ви питаєте?

Чоловік не відповів.

Лише сказав:

— Бо більшість людей його не помічає.

Діоніс подивився на Дженні.

Вона стояла біля дверей.

— Що це за знак? — запитала вона.

Продавець перевів погляд на неї.

І раптом його обличчя стало серйозним.

— Ви...

Він замовк.

— Що? — запитала Дженні.

Чоловік похитав головою.

— Нічого.

Діоніс підійшов ближче.

— Я заберу цю книгу.

— Вона не продається.

— Чому?

— Бо її залишили тут багато років тому.

— Хто?

Старий чоловік подивився на нього.

— Людина, яка сказала, що одного дня за нею прийдуть.

У Діоніса всередині все похололо.

— Коли це було?

— Дуже давно.

— Наскільки?

Чоловік замислився.

— Близько сімдесяти років тому.

Діоніс подивився на книгу.

Не три тисячі років.

Але слід міг вести далі.

— Хто залишив її?

Продавець похитав головою.

— Я не знаю.

Дженні підійшла до них.

— Тоді чому ви думаєте, що вона пов'язана з кимось, хто прийде за нею?

Старий чоловік подивився прямо на Дженні.

— Бо так було написано.

Він відкрив книгу.

Всередині були сторінки, заповнені старим почерком.

Дженні нахилилася ближче.

На одній сторінці вона побачила знайомий символ.

І під ним — кілька слів.

Вона не встигла прочитати.

Бо раптом відчула тепло в грудях.

Дженні різко відступила.

Діоніс одразу схопив її за руку.

— Дженні?

Вона подивилася на нього.

— Я...

Тепло зникло.

— Нічого.

Діоніс не повірив.

Але не став тиснути.

Він повернувся до книги.

— Скільки вона коштує?

Продавець подивився на нього.

— Яж сказав. Вона не продається.

— Тоді дозвольте хоча б сфотографувати сторінку.