ЧАСТИНА II — ЛЮКСЕМБУРГ. ГЛАВА 14. ПАРИЖ

 Через кілька днів після тієї ночі Хой знову залишився позаду.

Ранок був ясним. Після кількох дощових днів небо нарешті очистилося, і сонце залило мокрі дороги м'яким світлом.

Дженні стояла біля автомобіля, перевіряючи камеру.

— У тебе там усе є? — запитала Вівіан.

— Камера, запасна батарея, карти пам'яті...

Ран підійшов із валізою.

— А паспорт?

Дженні завмерла.

— Паспорт теж.

— Точно?

— Ране.

— Просто перевіряю.

Вівіан забрала в нього валізу.

— Іди вже сідай.

— Я намагаюся допомогти.

— Ти заважаєш.

— Це дуже різні речі.

Дженні засміялася.

Діоніс стояв трохи осторонь і спостерігав за ними.

Після розмови в Хої все змінилося.

Не зовні.

Вони все ще жартували, сперечалися, фотографувалися й планували наступну поїздку.Але тепер Дженні знала, що світ набагато більший, ніж вона думала.

Іноді вона ловила себе на тому, що дивиться на Діоніса й намагається зрозуміти, скільки ще він їй не сказав.

А він, здається, думав про те саме.

Тільки про неї.

Дорога до Парижа була легкою.

Ран увімкнув музику ще на виїзді з Люксембургу.

Через двадцять хвилин Вівіан уже попросила його змінити пісню.

— Ні.

— Ране.

— Це моя музика.

— Ми всі в цій машині.

— Саме тому я дозволив вам її слухати.

— Ти нестерпний.

— Зате з хорошим смаком.

Дженні дивилася у вікно й сміялася.

За склом поступово змінювався пейзаж. Міські дороги залишалися позаду, з'являлися зелені поля, невеликі села, дерева вздовж траси.

Вона кілька разів діставала камеру.

Клац.

Дорога.

Клац.

Сонячне світло між деревами.

Клац.

Відображення хмар у вікні.

Діоніс, який сидів навпроти, подивився на неї.

— Ти фотографуєш усе?

— Майже.

— Навіщо?

Дженні на секунду задумалася.

— Щоб потім пам'ятати.

Діоніс нічого не відповів.

Вона подивилася на нього.

— А ти?

— Що я?

— Ти пам'ятаєш?

Його погляд на мить став серйознішим.

— Занадто багато.

Дженні не зрозуміла, що саме він мав на увазі.

Вона лише усміхнулася.

— Тоді тобі не потрібна камера.

— Можливо.

Він відвів погляд до вікна.

А в його пам'яті на мить промайнув зовсім інший світ.

Старий ліс.

Місячне світло.

Золоте волосся.

І дівчина, яка колись так само любила зупинятися, щоб дивитися на світ.

Діоніс заплющив очі лише на секунду.

Не вона.

Він змусив себе повернутися до теперішнього.

Поки не знаю.

До Парижа вони приїхали ближче до обіду.

Щойно автомобіль зупинився, Вівіан першою вийшла на тротуар.

— Нарешті!

Ран дістав валізи.

— Ми їхали всього кілька годин.

— Кілька годин — це багато.

— Ти просто не вмієш сидіти спокійно.

— А ти не вмієш мовчати.

— Це неправда.

Дженні подивилася на нього.

— Ти говорив майже всю дорогу.

— Я підтримував атмосферу.

— Ти підтримував шум.

Вівіан засміялася.

— Нарешті хтось це сказав.

Ран театрально схопився за груди.

— Я оточений ворогами.

Діоніс забрав одну з валіз.

— Звикай.

— І ти проти мене?

— Так.

— Неймовірно.

Дженні засміялася.

Вона підняла камеру.

Клац.

Ран саме стояв із ображеним виразом обличчя.

— Ні.

— Що?

— Тільки не це фото.

— Уже пізно.

— Дженні!

Вона усміхнулася й пішла вперед.

Париж зустрів їх шумом.

Автомобілі.

Люди.

Кафе.

Запах свіжої випічки.

Вуличні музиканти.

Сонячне світло на старих фасадах.

Для Дженні місто одразу стало величезною фотографією.

Вона зупинялася майже на кожному перехресті.

— Дженні, ми коли-небудь дійдемо до готелю? — запитала Вівіан.

— Так.

Клац.

— Коли?

Клац.

— Скоро.

Клац.

— Ти сказала це десять хвилин тому.

— Париж не чекатиме.

Ран кивнув.

— Вона права.

Вівіан подивилася на нього.

— Не підтримуй її.

— Я просто хочу ще трохи погуляти.

— Ти ж казав, що втомився.

— Я змінив думку.

— Звичайно.

Діоніс ішов трохи позаду.

Дженні повернулася до нього.

— Ти чому мовчиш?

— Дивлюся.

— На що?

Він подивився на місто.

Потім на неї.

— На те, що ти фотографуєш.

Дженні усміхнулася.

— Тоді тобі доведеться багато дивитися.

— Я не проти.

Вона на мить затримала на ньому погляд.

Потім підняла камеру.

— Не рухайся.

— Чому?

Клац.

— Готово.

— Ти мене сфотографувала?

— Так.

— Навіщо?

Дженні подивилася на екран.

— Не знаю.

І саме ця відповідь змусила Діоніса усміхнутися.

Після заселення Вівіан мала підготовку до фотосесії.

Вона змінила одяг, перевірила телефон і ще раз переглянула розклад.

— У мене зйомка за годину.

Дженні взяла камеру.

— Я піду з тобою.

— Я знала.

— Ти не проти?

— Ти фотограф.Я бздивувалася, якби ти відмовилася.

Ран підняв руку.

— А ми?

Вівіан подивилася на нього.

— Ви можете гуляти.

— Самі?

— Так.

— А якщо ми загубимося?

— Ти вже дорослий.

— Це не відповідь.

Діоніс узяв телефон.

— Я піду з вами.

Ран подивився на нього.

— Ти навіть не спитав, куди.

— Це неважливо.

— Тоді я теж іду.

Вівіан усміхнулася.

— Ось тепер у мене з'явилася охорона.

— Я не охорона, — сказав Ран.

— А хто?

— Моральна підтримка.

— Знову?

— Це моя професія.

Фотосесія проходила неподалік від старих паризьких вулиць.

Вівіан швидко змінилася.

Перед камерою вона стала зовсім іншою — впевненою, легкою, професійною.

Дженні працювала поруч із основною командою, ловлячи моменти між кадрами.

Вона фотографувала Вівіан.