ЧАСТИНА II — ЛЮКСЕМБУРГ. ГЛАВА 13. ПРАВДА, ЯКОЇ НЕДОСТАТНЬО

Ранок у Хої настав незвично тихо.

Дощ нарешті припинився, але небо все ще залишалося сірим. 

Вологе повітря проникало крізь прочинені вікна, а сад після нічної зливи блищав краплями.

Дженні майже не спала.

Вона сиділа на краю ліжка й дивилася у вікно.

У голові знову й знову повторювався той самий голос.

Мірандо...

Вона не знала, чому це ім'я так сильно її лякало.

І ще більше не розуміла, чому воно звучало так, ніби хтось справді знав її.

Не Дженні.

Саме її.

Вона торкнулася грудей.

Там було тихо.

Жодного світла.

Жодного тепла.

Наче вночі нічого не сталося.

Але вона знала, що сталося.

Дженні встала, одягнулася й вийшла з кімнати.

На кухні вже були всі.

Вівіан сиділа за столом із чашкою кави. 

Ран щось їв, а Діоніс стояв біля вікна.

Коли Дженні зайшла, він одразу подивився на неї.

Їхні погляди зустрілися.

Дженні першою відвела очі.

— Доброго ранку, — сказала Вівіан.

— Доброго.

— Ти погано спала?

Дженні на мить замовкла.

— Трохи.

Ран подивився на неї уважніше.

— Тобі щось снилося?

Вона перевела погляд на нього.

— Чому ти питаєш?

Ран глянув на Діоніса.

— Просто питаю.

Дженні зрозуміла.

Вони вже щось знали.

І цього разу вона не збиралася залишати це без відповіді.

— Ви сказали, що поговоримо вранці.

Діоніс кивнув.

— Так.

Вівіан здивовано подивилася на них.

— Про що?

Дженні сіла за стіл.

— Про те, що сталося вночі.

Вівіан поставила чашку.

— Що сталося?

Дженні подивилася на неї.

— Ти нічого не чула?

— Ні.

— Нічого?

— Ні.

Ран видихнув.

— Добре.

Вівіан нахмурилася.

— Що означає «добре»?

Ран замовк.

Дженні подивилася на Діоніса.

— Розповідай.

Він кілька секунд мовчав.

Потім сів навпроти.

— Те, що ти бачила вночі, було не людиною.

Вівіан завмерла.

— Що?

— І нетвариною.

Дженні слухала мовчки.

— Це була одна з істот, які іноді з'являються там, де є сильна енергія.

— Яка енергія?

Діоніс не відповів одразу.

— Людська?

— Не зовсім.

Вівіан подивилася на Рана.

— Я взагалі нічого не розумію.

Ран зітхнув.

— Іноді існують речі, яких люди просто не бачать.

— Духи? — запитала Дженні.

Ран кивнув.

— Можна називати їх так.

— І вони справді існують?

— Так.

Вівіан кілька секунд мовчала.

— А ви давно це знаєте?

— Давно.

Дженні перевела погляд на Діоніса.

— І ви теж не звичайні?

У кімнаті запала тиша.

Діоніс не заперечив.

— Ні.

Вівіан повільно поставила чашку на стіл.

— Оце вже цікаво.

Ран подивився на неї.

— Ти не налякана?

— Я ще не вирішила.

Дженні ледь усміхнулася.

Але швидко стала серйозною.

— Тоді скажіть мені головне.

Діоніс дивився на неї.

— Чому ця істота прийшла саме до мене?

Він не відповів.

— Чому? — повторила Дженні.

Ран відвів погляд.

Дженні зрозуміла.

— Ви знаєте.

Діоніс повільно сказав:

— Ми не впевнені.

— Але маєте здогад.

— Так.

— Який?

Він подивився їй в очі.

— У тобі є щось, що вони відчувають.

Дженні мовчала.

— Що саме?

— Ми не знаємо.

Цього разу вона не повірила.

— Ви знову брешете.

Діоніс похитав головою.

— Ні.

— Тоді чому ви так дивитеся на мене?

Він не відповів.

Бо не міг сказати їй правду.

Не міг сказати, що її душа нагадує йому жінку, яку він шукав три тисячі років.

Не міг сказати про Міранду.

Не міг сказати про Альтерру.

І тим більше не міг сказати про Еребана.

Ще ні.

— Ми просто хочемо тебе захистити, — сказав він.

Дженні тихо відповіла:

— Я не просила мене захищати.

— Я знаю.

— Тоді не вирішуй за мене.

Діоніс подивився на неї.

У її голосі не було страху.

Лише образа.

— Якщо зі мною щось відбувається, я маю право знати.

— Маєш.

— Тоді розкажи.

Він мовчав.

Дженні піднялася з-за столу.

— Я так і думала.

Вона вже хотіла вийти, але Вівіан тихо сказала:

— Дженні.

Вона зупинилася.

— Я теж хочу знати.

Ран подивився на неї.

— Вівіан...

— Ні. Якщо вони вже втягнули нас у це, я хочу хоча б розуміти, що відбувається.

Ран усміхнувся.

— Ти завжди була такою наполегливою?

— Тільки коли мені брешуть.

— Тоді нам кінець.

Вівіан закотила очі.

Дженні вперше за ранок усміхнулася.

Діоніс підвівся.

— Добре.

Усі подивилися на нього.

— Ми розповімо вам те, що можемо.

Дженні сіла назад.

— Починай.

Діоніс на мить замислився.

— У світі існують істоти, про які люди не знають.

Духи, демони, створіння, які можуть ховатися серед людей.

— Як ти? — прямо запитала Дженні.

Він подивився на неї.

— Як я.

Вівіан повільно видихнула.

— Тобто ті дев'ять хвостів...

Ран підняв руку.

— Про це ми поговоримо окремо.

— Чому?

— Бо це довга історія.

— А я люблю довгі історії.

— Я знаю.

Дженні перевела погляд на Діоніса.

— А що зі мною?

Діоніс відповів не одразу.

— Ми не знаємо.

Цього разу він говорив правду.

— Але вони відчувають тебе.

— Чому?

— Можливо, через силу, яку ти сама ще не відчуваєш.

Дженні згадала ніч.

Світло.

Тінь.

Тепло в грудях.

— А те світло?

Діоніс завмер.

Ран теж.

Вівіан подивилася на Дженні.

— Яке світло?

Дженні повільно розповіла їм, що сталося.

Про тінь.

Про те, як вона наблизилася.

Про тепло в грудях.

Про світло, яке змусило істоту відступити.

Діоніс слухав, не перебиваючи.