ЧАСТИНА II — ЛЮКСЕМБУРГ. ГЛАВА 12. НІЧ У ХОЇ

Дощ не припинявся весь день.

Він то посилювався, то стихав, але небо так і не прояснилося. Сірі хмари висіли над Хоєм, а краплі дощу стікали по великих вікнах, залишаючи на склі довгі блискучі доріжки.

Після ранкової знахідки Дженні кілька разів ловила себе на думці про старі фотографії.

Особливо про той знак.

Дев'ять ліній навколо маленького кола.

Вона не могла пояснити, чому він здавався їй знайомим.

Але чим більше вона намагалася забути про нього, тим частіше згадувала.

— Ти знову про це думаєш?

Дженні підняла голову.

Вівіан сиділа навпроти неї на дивані, тримаючи чашку чаю.

— Про що?

— Про фотографії.

Дженні усміхнулася.

— Ти читаєш думки?

— Ні. Просто знаю тебе.

Дженні подивилася у вікно.

— Цей знак...

Вівіан поставила чашку на стіл.

— Що з ним?

— Не знаю.

Він здається мені знайомим.

— Можливо, ти просто десь його бачила.

— Можливо.

Вона сама не вірила у власну відповідь.

До вечора дощ став сильнішим.

Вівіан запропонувала подивитися фільм, Ран приніс із кухні щось солодке, а Діоніс, як завжди, більше слухав, ніж говорив.

Вони зібралися у вітальні.

Світло було приглушене. 

У каміні горів вогонь.

На якийсь час усе стало звичайним.

Дженні навіть забула про дивний символ.

— Я вибираю фільм, — заявив Ран.

— Ні, — одразу сказала Вівіан.

— Чому?

— Бо минулого разу ти вибрав фільм, після якого я три ночі боялася дивитися в дзеркало.

— Це був хороший фільм.

— Це був жах.

— Саме тому він хороший.

— Дженні, скажи йому.

Дженні засміялася.

— Я не втручаюся.

Ран подивився на неї з образою.

— Зрада.

Діоніс тихо усміхнувся.

— Ти використовуєш це слово занадто часто.

— Бо мене постійно зраджують.

— Можливо, проблема в тобі.

— Навіть ти?

— Особливо я.

Вівіан розсміялася.

Дженні дивилася на них і відчувала дивне тепло.

Ще кілька тижнів тому вона навіть не знала цих людей.

А тепер вони сиділи разом у старому будинку посеред дощового Люксембургу, сперечалися через фільм і поводилися так, ніби знайомі вже багато років.

Дженні перевела погляд на Діоніса.

Він саме дивився на вогонь.

На його обличчі знову з'явився той вираз спокою, який вона вже помічала.

Наче він намагався запам'ятати цей момент.

— Ти знову дивишся далеко, — тихо сказала вона.

Діоніс перевів погляд на неї.

— Можливо.

— Ти завжди такий загадковий?

— Не завжди.

— А коли ні?

Він на секунду замислився.

— Я не пам'ятаю.

Дженні усміхнулася.

— Це дуже схоже на тебе.

Близько одинадцятої вечора всі почали розходитися.

Ран першим піднявся з дивана.

— Я йду спати.

Вівіан подивилася на годинник.

— Нарешті.

— Що означає «нарешті»?

— Нічого.

— Ти сказала це з таким виразом обличчя.

— Іди спати, Ране.

— Добре.

Він піднявся сходами.

Через кілька секунд його голос почувся згори:

— ХТО ЗАБРАВ МІЙ ТЕЛЕФОН?

— Ти тримаєш його в руці! — крикнула Вівіан.

Настала тиша.

Потім:

— А.

Дженні засміялася.

Навіть Діоніс не стримав усмішки.

— Він безнадійний, — сказала Вівіан.

— Повністю, — погодився Діоніс.

Через кілька хвилин і Вівіан пішла до своєї кімнати.

Дженні залишилася у вітальні сама з Діонісом.

Вогонь тихо потріскував.

За вікнами шумів дощ.

— Добраніч, — сказала вона.

— Добраніч.

Дженні вже зробила кілька кроків до сходів, коли зупинилася.

— Діонісе?

— Так?

— Ти справді нічого не знаєш про той знак?

Він подивився на неї.

Кілька секунд мовчав.

— Ні.

Дженні уважно дивилася на нього.

— Гаразд.

Вона не стала сперечатися.

Піднялася сходами й зникла за поворотом.

Діоніс залишився біля каміна.

Його погляд став серйозним.

Він не любив брехати їй.

Але ще більше боявся сказати правду.

Не зараз.

Не тоді, коли навіть перлина мовчала.

Дженні прокинулася посеред ночі.

Вона не знала чому.

Просто відкрила очі.

У кімнаті було темно.

За вікном шумів дощ.

Дженні кілька секунд лежала нерухомо.

Потім почула звук.

Тук.

Вона підняла голову.

Тиша.

Дженні сіла на ліжку.

Тук.

Цього разу звук був чіткішим.

Наче хтось постукав у двері.

Вона подивилася на них.

— Вівіан?

Відповіді не було.

Дженні взяла телефон.

На екрані було 02:17.

Вона повільно встала.

Відчинила двері.

Коридор був порожній.

Світло з маленької лампи біля сходів ледь освітлювало підлогу.

— Дивно...

Дженні визирнула в коридор.

Нікого.

Вона вже хотіла повернутися до кімнати, коли помітила щось унизу.

Тінь.

Вона рухалася по стіні.

Повільно.

Наче хтосьішов коридором.

Дженні завмерла.

Тінь зупинилася.

Вона не мала людини.

Не було видно голови.

Лише довга темна форма, яка простягалася по стіні.

Дженні зробила крок назад.

Тінь рушила вперед.

— Хто там?

Жодної відповіді.

Вона схопила телефон міцніше.

Тінь наближалася.

Дженні відступила ще на крок.

І раптом відчула тепло біля грудей.

Спочатку ледь помітне.

Потім сильніше.

Вона опустила погляд.

Під одягом щось засвітилося.

Дженні завмерла.

— Що?..

Тепло поширилося по тілу.

Тінь раптом зупинилася.

Наче побачила щось, чого боялася.

А потім відступила.

Дженні не розуміла, що відбувається.

Світло ставало яскравішим.

Вона приклала руку до грудей.

І на мить їй здалося, що всередині неї б'ється ще одне серце.

Тінь різко сіпнулася.

А потім зникла.

Просто розчинилася у темряві.

Дженні стояла нерухомо.