ЧАСТИНА II — ЛЮКСЕМБУРГ. ГЛАВА 11. СТАРІ ФОТОГРАФІЇ

Ранок у Хої почався з дощу.

Краплі тихо стукали по великих вікнах, а небо за ними було затягнуте сірими хмарами. 

Сад, який учора здавався теплим і сонячним, сьогодні виглядав зовсім інакше.

Дженні прокинулася раніше за інших.

Вона кілька секунд лежала в ліжку, слухаючи дощ.

Потім згадала про камеру.

Вона сіла, взяла її зі столу й перевірила фотографії, зроблені напередодні.

Сад.

Дерева.

Вікна.

Вогонь у каміні.

Ран, який невдоволено дивився на карту.

Вівіан, яка сміялася.

І Діоніс.

Дженні зупинилася на одному кадрі.

Він стояв біля каміна, дивлячись кудись убік.

На фотографії його обличчя було незвично спокійним.

Вона збільшила зображення.

Чомусь їй захотілося зберегти саме цей кадр.

Дженні сама не розуміла чому.

Вона відклала камеру й вийшла з кімнати.

У коридорі було тихо.

Вівіан ще спала.

Знизу теж не долинало жодного звуку.

Дженні повільно спустилася сходами.

На кухні нікого не було.

Вона налила собі води й уже збиралася повернутися нагору, коли помітила двері.

Невеликі.

Темні.

Вони знаходилися наприкінці коридору, трохи осторонь від інших кімнат.

Дженні зупинилася.

Учора вона їх не бачила.

Або просто не звернула уваги.

На дверях не було ручки, лише старий металевий замок.

Дженні підійшла ближче.

На дереві були подряпини.

Наче двері багато разів відкривали й закривали.

Вона торкнулася ручки.

Замок був відкритий.

Дженні обережно натиснула.

Двері відчинилися.

Усередині була маленька кімната.

Пил.

Старі меблі.

Книжки.

Коробки.

І запах старого паперу.

Дженні повільно зайшла.

Вона не знала, чому її так зацікавило це місце.

Можливо, просто через професійну цікавість.

Старі будинки завжди мали історію.

А вона любила знаходити її через фотографії.

На столі стояла дерев'яна коробка.

Дженні підійшла до неї.

Кришка була трохи відкрита.

Вона підняла її.

Усередині лежали фотографії.

Дуже старі.

Чорно-білі.

Деякі вже пожовкли від часу.

Дженні взяла першу.

На ній була молода жінка біля цього самого будинку.

Вона перевернула фотографію.

На зворотному боці був напис від руки.

«Хой. 1948 рік.»

— Нічого собі...

Дженні взяла іншу.

Потім ще одну.

Люди.

Сім'я.

Діти.

Старий сад.

Будинок.

Усе це було схоже на маленьку історію одного місця.

Вона дістала камеру й почала фотографувати фотографії.

Раптом за її спиною почувся голос.

— Ти рано прокинулася.

Дженні здригнулася.

Вона обернулася.

У дверях стояв Діоніс.

— Ти мене налякав.

— Вибач.

Він подивився на кімнату.

— Що ти тут робиш?

— Знайшла старі фотографії.

Діоніс підійшов ближче.

Його погляд ковзнув по коробці.

— Давно тут ніхто не був.

— Звідки ти знаєш?

— Виглядає так.

Дженні усміхнулася.

— Ти дивно добре розбираєшся в старих будинках.

— Можливо, я просто старий.

Вона засміялася.

— Це перший раз, коли ти сам це визнав.

Діоніс ледь усміхнувся.

Дженні знову повернулася до фотографій.

— Подивись на цю.

Вона простягнула йому одну.

Діоніс узяв її.

Кілька секунд дивився.

Потім його погляд змінився.

На фотографії була невелика група людей, що стояла біля старої кам'яної стіни.

А в центрі стіни був вирізаний знак.

Дев'ять тонких ліній, що сходилися навколо невеликого кола.

Діоніс завмер.

Дженні цього не помітила.

— Красивий символ,правда?

Він не відповів.

Його пальці сильніше стиснули фотографію.

Він знав цей знак.

Не просто знав.

Пам'ятав.

Він бачив його тисячі років тому.

В Альтеррі.

На кам'яних воротах.

На старих храмах.

У місцях, куди люди давно перестали приходити.

Але тут...У Люксембурзі?

Це було неможливо.

— Діонісе?

Він підняв очі.

— Що?

— Ти зблід.

— Нічого.

— Точно?

— Так.

Дженні уважно подивилася на нього.

— Ти знаєш цей знак?

На кілька секунд у кімнаті стало зовсім тихо.

Діоніс подивився на фотографію.

Потім на Дженні.

Він міг сказати правду.

Міг розповісти їй, що цей символ старший за будь-яку державу, яку вона знала.

Що він пам'ятає його з іншого світу.

Що бачив його ще тоді, коли ця земля була зовсім іншою.

Але він не міг.

Ще ні.

— Ні, — спокійно відповів він.

Дженні трохи примружилася.

— Ти брешеш.

Діоніс ледь усміхнувся.

— Ти дуже швидко навчилася мене розуміти.

— Я фотограф. Я помічаю деталі.

— Це небезпечна звичка.

— Чому?

— Бо іноді деталі приводять до речей, які краще не знаходити.

Дженні подивилася на фотографію.

— А якщо я вже знайшла?

Діоніс нічого не відповів.

У цей момент із коридору почувся голос Рана.

— Якщо ви вже знайшли скарб, я перший його ділю!

Дженні засміялася.

Ран з'явився у дверях із розпатланим волоссям.

— Доброго ранку, — сказав він. 

— Чому ви обоє виглядаєте так, ніби знайшли труп?

— Ми знайшли старі фотографії, — відповіла Дженні.

— А. Тоді трупів поки немає.

Діоніс подивився на нього.

Ран одразу зрозумів, що щось не так.

Його усмішка трохи зникла.

— Що?

Діоніс непомітно показав поглядом на фотографію.

Ран підійшов ближче.

Побачив символ.

І на мить завмер.

Але майже одразу повернув собі звичайний вираз обличчя.

— Цікаво.

Дженні подивилася на нього.

— Ти теж його знаєш?

Ран усміхнувся.

— Ні.

— Ви обоє дуже погано брешете.

— Ми просто схожі, — відповів Ран.

— На що?

— На людей, які ще не пили каву.