ЧАСТИНА II — ЛЮКСЕМБУРГ. ГЛАВА 10. ХОЙ

Ранок прийшов тихо.

Дженні прокинулася від м'якого світла, яке пробивалося крізь штори.

Кілька секунд вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Потім згадала, де знаходиться.

Хой.

Вона повернула голову до вікна.

За склом виднівся сад, залитий ранковим сонцем.

 Старі дерева тихо колихалися від вітру, а на траві ще блищали краплі роси.

Дженні усміхнулася.

Після Сеула.

Після Чеджу.

Після всього дивного, що сталося за останні тижні, цей ранок здавався майже звичайним.

І саме цього їй хотілося.

Вона взяла камеру й підійшла до вікна.

Клац.

Перший кадр.

Сад.

Другий.

Старе дерево біля кам'яної доріжки.

Третій.

Вікно, у якому відбивалося ранкове небо.

Дженні тихо відклала камеру.

— Схоже, ти вже працюєш.

Вона обернулася.

У дверях стояла Вівіан із двома чашками кави.

— Я не працюю.

— З камерою в руках?

— Я фотографую для себе.

— Це все одно робота.

Вівіан простягнула їй чашку.

— Тримай.

— Дякую.

Вони сіли біля вікна.

Кілька секунд просто мовчали.

— Знаєш, — сказала Вівіан, 

— я давно не бачила тебе такою спокійною.

Дженні подивилася на неї.

— Якою?

— Наче ти нарешті нікуди не поспішаєш.

Дженні усміхнулася.

— Мені подобається тут.

— Я знала.

— Ти все знаєш.

— Звичайно.

— Це дратує.

— Я теж знала.

Дженні засміялася.

На кухні вже було шумно.

Ран стояв біля холодильника й щось шукав.

— Тут немає нормальної їжі.

Вівіан, яка саме зайшла до кухні, зупинилася.

— Доброго ранку тобі теж.

— Доброго ранку.

— Що означає «немає нормальної їжі»?

Ран закрив холодильник.

— Там тільки овочі.

— І?

— Я чоловік.

Вівіан подивилася на нього кілька секунд.

— Це пояснює багато.

Дженні засміялася.

За столом сидів Діоніс із чашкою кави.

Він спокійно спостерігав за ними.

— Не допоможеш мені? — звернувся до нього Ран.

— Ні.

— Чому?

— Ти сам відкрив холодильник.

— Я думав, там буде їжа.

— Там їжа.

— Я маю на увазі їжу.

Вівіан схрестила руки.

— Якщо хочеш м'яса, можеш приготувати сам.

Ран подивився на неї.

— А якщо я не вмію?

— Тоді в тебе є прекрасна можливість навчитися.

— Ти жорстока.

— Я знаю.

Діоніс тихо усміхнувся.

Дженні помітила це.

— Ти смієшся.

Він перевів погляд на неї.

— Ні.

— Я бачила.

— Тобі здалося.

Ран одразу втрутився:

— Ні, я теж бачив.

Діоніс подивився на нього.

— Ти багато бачиш.

— Це моя суперсила.

— Твоя суперсила — говорити без зупинки.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я вирішив сприймати його як комплімент.

Вівіан засміялася.

Дженні теж.

І цього разу Діоніс не намагався приховати усмішку.

Після сніданку Дженні вийшла в сад.

Повітря було свіже й прохолодне.

Вона повільно йшла кам'яною доріжкою, час від часу зупиняючись, щоб зробити фотографію.

Сонце пробивалося крізь гілки.

Пелюстки квітів ворушилися від вітру.

Десь далеко співали птахи.

Дженні підняла камеру.

Клац.

— Гарно.

Вона обернулася.

Діоніс стояв неподалік.

— Ти давно тут?

— Ні.

— Я тебе не чула.

— Ти була зайнята.

Вона подивилася на нього.

— Фотографією.

— Так.

Дженні знову повернулася до саду.

— Я люблю такі місця.

— Чому?

— Тут можна побачити те, що зазвичай не помічаєш.

Діоніс подивився на неї.

— Наприклад?

Вона підняла камеру.

— Світло.

— Світло?

— Воно щоразу інше.

Він мовчав.

Дженні зробила ще один кадр.

— Ти не фотографуєш?

— Ні.

— Чому?

— Мені більше подобається дивитися.

— На що?

Діоніс на мить затримав погляд на ній.

— На людей.

Дженні усміхнулася.

— Тоді ти дивна людина.

— Можливо.

Вона пішла далі.

Діоніс залишився поруч.

Не втручався.

Просто йшов трохи позаду.

Ближче до обіду всі четверо вирішили прогулятися.

Ран ішов попереду з картою в телефоні.

Вівіан постійно намагалася забрати її в нього.

— Ти ведеш нас не туди.

— Я знаю дорогу.

— Ти вже двічі повернув не туди.

— Це називається дослідженням місцевості.

— Це називається «ми заблукали».

— Ми не заблукали.

Ран зупинився.

Подивився навколо.

Потім на телефон.

— Добре.

— Що?

— Можливо, трохи заблукали.

Вівіан переможно усміхнулася.

— Я ж казала.

Дженні фотографувала їх, ледве стримуючи сміх.

— Не фотографуй мою поразку, — сказав Ран.

— Це історичний момент.

— Видали.

— Ніколи.

Діоніс ішов поруч.

— Я думаю, це фото треба зберегти.

Ран обернувся.

— Ти теж проти мене?

— Так.

— Зрада.

Вівіан засміялася.

Після прогулянки вони повернулися до Хою.

Вечір настав непомітно.

Дженні допомагала Вівіан готувати вечерю, хоча більшу частину часу вони просто розмовляли.

Ран сидів за столом і намагався не заважати.

— Ти можеш хоча б нарізати хліб, — сказала Вівіан.

— Я спостерігаю.

— За чим?

— За процесом.

— Ти дармоїд.

— Я моральна підтримка.

Дженні засміялася.

— Насправді він дуже корисний.

Ран задоволено кивнув.

— Ось. 

Нарешті людина мене розуміє.

— Я сказала це лише для того, щоб ти не заважав.

— Я передумав. 

Ти мені більше не подобаєшся.

— Переживу.

Увечері вони сіли біля каміна.

За вікнами вже було темно.

Вогонь тихо потріскував.

Ран розповідав якусь історію, Вівіан постійно його перебивала, а Дженні сміялася.

Діоніс сидів трохи осторонь.

Він дивився на них.