ЧАСТИНА II — ЛЮКСЕМБУРГ. ГЛАВА 9 . ДОДОМУ

Через кілька днів Чеджу залишився позаду.

Ранній ранок зустрів їх аеропортом, валізами, сонними обличчями й кавою, яку Вівіан тримала обома руками.

— Я більше ніколи не сяду на літак о шостій ранку, — пробурмотіла вона.

Ран подивився на годинник.

— Це вже третій раз, коли ти так кажеш.

— І цього разу серйозно.

— До наступної подорожі?

— До наступної подорожі.

Дженні засміялася.

Вона стояла біля великих вікон і дивилася, як літак повільно віддаляється від терміналу.

Чеджу залишив після себе дивне відчуття.

Наче вона побувала там не вперше.

Особливо після того сну.

Міранда.

Ім'я досі не виходило з голови.

Хто така Міранда?

Чому вона вимовила це ім'я уві сні?

І чому після цього їй наснився чоловік із дев'ятьма хвостами?

Дженні машинально торкнулася скроні.

— Все добре?

Вона обернулася.

Діоніс стояв поруч.

— Так.

— Ти останнім часом часто кажеш «так», коли все не так.

Дженні усміхнулася.

— А ти останнім часом занадто багато помічаєш.

— Можливо.

Вони кілька секунд мовчали.

Потім Діоніс запитав:

— Ти щось бачила уві сні?

Дженні завмерла.

— Чому питаєш?

— Просто припустив.

Вона подивилася на нього уважніше.

— Мені наснилося одне ім'я.

— Яке?

Дженні вже хотіла відповісти.

Але в останню мить передумала.

— Нічого важливого.

Діоніс зрозумів, що вона не хоче говорити.

— Добре.

Він не став наполягати.

Але коли відійшов, його обличчя стало серйозним.

Вона вже бачила минуле.

Через кілька днів вони повернулися до Європи.

Люксембург зустрів їх зовсім іншою атмосферою.

Після неонових вулиць Сеула й теплого моря Чеджу тут усе здавалося тихішим.

Старі будинки.

Вузькі вулички.

Кам'яні мости.

Зелень уздовж дороги.

Дженні відкрила вікно автомобіля.

— Я скучила.

Вівіан подивилася на неї.

— Ти була відсутня лише кілька тижнів.

— Все одно.

— Ти скучила за домом чи за своєю камерою?

— За обома.

Ран, який сидів попереду, тихо сказав:

— Нарешті хтось повернувся до нормального життя.

Вівіан одразу відреагувала:

— Ти називаєш нормальним життя людини, яка бачила дев'ять хвостів?

Ран обернувся.

— Я нічого не бачив.

— Бачив.

— Доведи.

— Я бачила.

— Це не доказ.

— Ране!

Він засміявся.

Дженні дивилася на них і вперше за останні дні відчула, як напруга поступово відпускає.

Діоніс сидів поруч із водієм.

Він майже не втручався в розмову.

Але час від часу дивився в дзеркало на Дженні.

Вона сміялася.

І йому було дивно бачити її саме такою.

Живою.

Щасливою.

Не тією Мірандою, яку він пам'ятав.

А Дженні.

І він мусив навчитися бачити в ній саме її.

До маєтку вони приїхали ближче до вечора.

Хой зустрів їх тишею.

За високими деревами показався старий будинок із темним дахом, кам'яними стінами й великими вікнами.

Навколо простягався сад.

Дженні повільно вийшла з автомобіля.

— Ого...

Вона дістала камеру.

Вівіан засміялася.

— Я знала.

— Що?

— Ти навіть не зайдеш усередину.

— Спочатку фотографія.

Дженні відійшла на кілька кроків.

Клац.

Ще один кадр.

Діоніс стояв неподалік і спостерігав.

Цей будинок.

Це місце.

І дивне відчуття, що він уже бачив Дженні саме тут.

Не в цьому житті.

А в іншому.

Ран підійшов до нього.

— Ти знову це відчув?

Діоніс не відповів.

— Що?

— Минуле.

Діоніс подивився на будинок.

— Не знаю.

— Тоді чому ти дивишся на нього так, ніби пам'ятаєш?

Діоніс тихо відповів:

— Бо, можливо, пам'ятаю.

Усередині було тепло.

Вівіан одразу відкрила вікна.

Ран поніс валізи.

Дженні блукала кімнатами з камерою.

Старі меблі.

Книжкові полиці.

Картини.

Сходи, що вели на другий поверх.

Усе це мало власну історію.

— Тут можна залишитися на кілька днів? — запитала Дженні.

Вівіан усміхнулася.

— Я саме цього й хотіла.

Ран поставив останню валізу.

— Значить, у нас нарешті буде відпочинок?

— Саме так, — сказала Вівіан.

Ран подивився на Діоніса.

— Тільки не кажи, що ти вже знайшов якусь загадкову печеру.

— Не знайшов.

— Добре.

— Поки що.

Ран закрив очі.

— Я знав.

Усі засміялися.

Навіть Діоніс.

І цього вечора Хой уперше за багато років наповнився голосами.

Сміхом.

Кроками.

Музикою.

Звичайним людським життям.

А десь високо на другому поверсі, у старій кімнаті, якої давно ніхто не відкривав, тихо ворухнулася сторінка старої книги.На ній був намальований той самий знак.

Альтерра.

А під ним — ім'я, якого Дженні ще не знала.