ЧАСТИНА I — СЕУЛ. ГЛАВА 8. ПЕРЛИНА

До готелю вони повернулися вже після заходу сонця.

Дженні майже не говорила.

Вона сиділа біля вікна автомобіля й дивилася на темне море, яке поступово зникало за будинками.

У голові раз у раз повторювалися слова істоти.

Вона ще не пам'ятає.

Але згадає.

Діоніс сидів попереду й теж мовчав.

Ран кілька разів поглядав на нього, але нічого не питав.

Вівіан була єдиною, хто намагався повернути звичайний настрій.

— Ну що, — сказала вона, — після такого дня я офіційно вимагаю вечерю.

Ран усміхнувся.

— Підтримую.

— А ти?

Вона подивилася на Дженні.

— Я не дуже хочу їсти.

— Саме тому й треба.

Дженні нарешті усміхнулася.

— Добре.

У невеликому ресторані біля моря було тепло й затишно.

За вікнами темніли вулиці Чеджу.

На столі стояли гарячі страви, чай і кілька тарілок, які Ран постійно посував ближче до Вівіан.

— Їж.

— Я сама можу.

— Я бачу.

— Тоді навіщо ти це робиш?

— Не знаю.

Вівіан подивилася на нього.

— Дивний ти.

— Мені вже казали.

Дженні тихо засміялася.

На кілька хвилин вона забула про все.

Про істоту.

Про дев'ять хвостів.

Про дивного чоловіка, який, здавалося, знав про неї більше, ніж вона сама.

А потім її погляд зустрівся з поглядом Діоніса.

Він сидів навпроти.

Спокійний.

Але цього разу в його очах було щось інше.

Тривога.

— Ти весь вечір мовчиш, — сказала Дженні.

— Думаю.

— Про мене?

Він не відповів одразу.

— Так.

Дженні трохи нахилила голову.

— Чому?

Діоніс подивився їй в очі.

— Тому що ти опинилася в небезпечній ситуації через щось, чого навіть не розумієш.

— І ти знаєш, що це?

— Частково.

— Тоді розкажи.

Він хотів відповісти.

Але не зміг.

Не зараз.

Не поки не буде впевнений.

— Я не хочу налякати тебе.

— Мене більше лякає, коли від мене щось приховують.

Діоніс ледь усміхнувся.

— Ти завжди така наполеглива?

— Так.

— Тепер розумію.

— Що саме?

Він на секунду затримав погляд на її обличчі.

— Чому деякі люди не можуть тобі нічого не розповісти.

Дженні засміялася.

— Це комплімент?

— Скоріше спостереження.

— Тоді приймається.

Пізніше Ран знайшов Діоніса на терасі готелю.

Море було майже чорним.

— Ти їй не сказав.

— Ні.

— І не скажеш?

— Поки що.

Ран сперся на поручні.

— Ти бачив її очі, коли та істота сказала про пам'ять.

— Бачив.

— Вона почне згадувати.

Діоніс мовчав.

Ран подивився на нього.

— Ти все ще думаєш, що це може бути не вона?

Діоніс опустив погляд.

— Я не знаю.

— Ти знаєш.

— Ні.

— Ти просто боїшся.

Діоніс різко подивився на нього.

Ран усміхнувся.

— Ось тепер я впізнаю тебе.

Діоніс зітхнув.

— Три тисячі років я чекав, що коли-небудь знайду її.

— І?

— А тепер вона стоїть за кількома дверима від мене, але я навіть не знаю, чи маю право назвати її Мірандою.

Ран помовчав.

— Перлина?

Діоніс похитав головою.

— Мовчить.

— Дивно.

— Саме це мене й лякає.

Він подивився на темне море.

— Я не хочу знову помилитися.

Наступного ранку Дженні прокинулася від дивного відчуття.

Їй снилося щось.

Вона не могла згадати сон повністю.

Лише уривки.

Ліс.

Місячне світло.

Чиїсь руки.

І дев'ять темних хвостів, що розходилися за спиною чоловіка.

А потім — чийсь голос.

Дуже тихий.

Мірандо...

Дженні різко розплющила очі.

Серце билося швидко.

Вона сіла на ліжку й притиснула долоню до грудей.

— Міранда...

Вона сама не розуміла, чому вимовила це ім'я.

І в ту ж мить десь далеко Діоніс прокинувся.

Він не почув голосу.

Не побачив сну.

Але щось відчув.

Неначе на мить у повітрі промайнуло знайоме тепло.

Він завмер.

— Ні...

Уперше за три тисячі років він відчув слабкий відгук.

Не від себе.

Не від зовнішнього джерела.

Від неї.

Але він ще не знав, що саме прокинулося в Дженні.

І чи була ця перша згадка початком повернення Міранди...чи пробудженням чогось набагато небезпечнішого.