ЧАСТИНА I — СЕУЛ. ГЛАВА 7. ТОЙ, ХТО ПРИЙШОВ ЗА СВІТЛОМ

 Ранок на Чеджу почався із шуму моря.

Дженні прокинулася ще до будильника.

Крізь прочинене вікно долинав рівний шум хвиль, а сонячне світло м'яко ковзало по підлозі.

Вона кілька секунд просто лежала й слухала.

Після Сеула ця тиша здавалася майже нереальною.

Дженні взяла камеру й вийшла на балкон.

Перед нею простягалося море.

Блакитне, спокійне, майже безмежне.

Вона зробила перший кадр.

Потім другий.

— Ти навіть не поснідала.

Дженні обернулася.

Вівіан стояла у дверях із двома чашками кави.

— Я зараз.

— Ти казала це двадцять хвилин тому.

— Я була зайнята.

— Фотографувала море?

— Воно гарне.

Вівіан підійшла до поручнів.

— Добре. Тоді п'ять хвилин.

— Десять.

— Сім.

— Домовились.

Вони засміялися.

На кілька годин усе справді стало схожим на відпочинок.

Вони гуляли біля узбережжя, їли місцеву їжу, заходили в маленькі крамниці.

Ран купив щось солодке й одразу отримав зауваження від Вівіан.

— Ти з'їв половину.

— Я перевіряв, чи смачне.

— І як?

— Смачне.

— Тоді віддай другу половину.

Ран подивився на коробку.

— Ні.

— Ране!

Дженні сміялася так голосно, що перехожі оберталися.

Діоніс ішов трохи позаду.

Він дивився на неї.

На її усмішку.

На те, як вітер розвіював її волосся.

На камеру, яку вона майже ніколи не випускала з рук.

І знову відчував це дивне відчуття.

Наче дивився на щось давно втрачене.

Але перлина мовчала.

Він уже починав ненавидіти це мовчання.

Після обіду Дженні вирішила піти до узбережжя сама.

Вона побачила невелику стежку, яка вела між чорними вулканічними каменями.

Місце було неймовірним.

Море билося об скелі.

Вітер приносив солоний запах.

Дженні підняла камеру.

Клац.

Ще один кадр.

Вона зробила кілька кроків уперед.

І раптом почула голос.

— Не варто йти далі.

Дженні обернулася.

На стежці нікого не було.

— Хто тут?

Тиша.

Вона подивилася навколо.

Тільки вітер.

Дженні усміхнулася.

— Мабуть, знову втомилася.

Вона вже хотіла повернутися, коли почула звук за спиною.

Наче хтось ступив на камінь.

Дженні повільно обернулася.

Між деревами стояла постать.

Висока.

Неприродно нерухома.

Обличчя майже людське.

Але очі...Жовті.

Дженні завмерла.

Істота зробила крок.

Вона не кинулася на неї.

Просто дивилася.

— Хто ти?

Істота нахилила голову.

— Світло.

Дженні відчула холод.

— Що?

— Ми чекали.

— На кого?

Істота усміхнулася.

— На тебе.

Дженні зробила крок назад.

Істота зробила крок уперед.

А потім простягнула руку.

Навколо її пальців з'явився темний дим.

Дженні різко відступила.

— Не підходь!

Істота раптом опинилася зовсім близько.

Дженні не встигла навіть закричати.

Та між ними щось промайнуло.

Чорна тінь.

Діоніс.

Він став перед нею.

— Відійди від неї.

Його голос був тихим.

Але вже не людським.

Істота посміхнулася.

— Куміхо.

Діоніс завмер.

— Ти знаєш, хто я.

— Ми пам'ятаємо.

Його очі спалахнули золотом.

— Тоді ти знаєш, що буде далі.

Діоніс зник.

На мить.

А потім опинився перед істотою.

Удар.Істота відлетіла на кілька метрів.

Дженні притиснулася до скелі.

Вона бачила лише уривки.

Швидкість.

Темні тіні.

Золоті очі.

Короткий спалах дев'яти чорних хвостів.

Істота піднялася.

Її тіло почало змінюватися.

— Ти більше не той, ким був.

Діоніс стиснув руку.

— Мені вистачить і цього.

Він зробив крок.

Але істота раптом подивилася не на нього.

На Дженні.

— Вона ще не пам'ятає.

Діоніс завмер.

— Що ти сказала?

Істота усміхнулася.

— Але згадає.

Темний туман огорнув її тіло.

За секунду вона зникла.

Залишився тільки вітер.

Діоніс кілька секунд стояв нерухомо.

Потім повільно повернувся до Дженні.

Вона дивилася на нього.

Цього разу вже без страху.

Але з тисячами запитань.

— Що вона мала на увазі?

Діоніс мовчав.

— Чому вона назвала мене світлом?

Він не знав, що відповісти.

— І що означає... «вона ще не пам'ятає»?

Діоніс дивився їй в очі.

І вперше за три тисячі років йому стало по-справжньому страшно.

Бо істота сказала саме те, чого він боявся почути.

Дженні могла пам'ятати.

А якщо вона почне згадувати...разом із її пам'яттю могла прокинутися й сила, яку вона носила в собі.