ЧАСТИНА I — СЕУЛ. ГЛАВА 6. ЧЕДЖУ

Після того вечора Дженні майже не спала.

Вона лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і знову й знову поверталася до одного моменту.

Золоті очі.

Швидкість, яку неможливо пояснити.

І дев'ять чорних хвостів.

Вона бачила їх лише кілька секунд, але цього вистачило, щоб зрозуміти:

 Діоніс не був звичайною людиною.

Вівіан сиділа біля вікна з чашкою чаю.

Вона теж мовчала.

Нарешті Дженні сказала:

— Ти бачила це?

— Так.

— І ти не збираєшся сказати, що нам обом це здалося?

Вівіан похитала головою.

— Ні.

—Добре.

Дженні перевернулася на бік.

— Тоді хто він?

— Не знаю.

— А Ран?

— Теж не знаю.

Вівіан замислилася.

— Але якщо вони справді небезпечні...

— Тоді чому Діоніс мене врятував?

На це Вівіан не знайшла відповіді.

Наступного ранку все виглядало майже нормально.Наче нічого не сталося.

За сніданком Ран сидів навпроти Вівіан і спокійно переглядав телефон.

Вівіан дивилася на нього кілька секунд.

— Ти завжди такий спокійний?

Ран підняв очі.

— Майже.

— Навіть після вчорашнього?

— Особливо після вчорашнього.

— Дивно.

— Чому?

— Я б після такого вже втекла в іншу країну.

Ран усміхнувся.

— Ти вже в іншій країні.

Вівіан не стримала сміх.

Дженні, яка сиділа поруч, вперше за всю ніч теж усміхнулася.

До столу підійшов Діоніс.

Він виглядав так, ніби нічого не сталося.

— Доброго ранку.

— Для кого як, — пробурмотіла Дженні.

Діоніс ледь усміхнувся.

— Я здогадувався, що ти захочеш поговорити.

— Я хочу.

— Тоді поговоримо.

Він сів навпроти.

Дженні дивилася прямо на нього.

— Ти не людина.

Діоніс не став заперечувати.

— Ні.

Вівіан уважно слухала.

— Тоді хто?

Діоніс на мить перевів погляд на Рана.

— Я не можу розповісти вам усе.

— Чому?

— Тому що поки що ви не готові це почути.

Дженні нахилила голову.

— А якщо я скажу, що після вчорашнього вже готова?

Діоніс подивився їй просто в очі.

— Тоді я скажу, що існують речі, які краще пізнати поступово.

Дженні хотіла щось відповісти, але Ран раптом втрутився:

— Є одна хороша новина.

Вівіан подивилася на нього.

— Яка?

— Ми їдемо на Чеджу.

Дженні одразу ожила.

— Справді?

— Частина роботи буде там.

— Коли?

— Сьогодні ввечері.

Вівіан усміхнулася.

— Тоді я беру купальник.

Ран подивився на неї.

— Ми їдемо працювати.

— Я можу працювати біля моря.

— Звичайно.

— І фотографуватися.

— Це вже не робота.

— Для мене — робота.

Дженні засміялася.

Навіть Діоніс усміхнувся.

І на кілька хвилин усе знову стало звичайним.Наче вони були просто чотирма друзями, які планували коротку поїздку.

Але Діоніс знав, що це не так.

Минулої ночі він відчув присутність.

Слабку.

Далеку.

Але знайому.

Хтось шукав Дженні.

До Чеджу вони вирушили ввечері.

В аеропорту було людно.Дженні фотографувала великі вікна терміналу, літаки й відблиски світла на склі.

Вівіан купила каву.

Ран ніс дві валізи й скаржився, що ніхто не допомагає.

— Я нагадую, що в мене тільки дві руки.

— Ти сильний, — відповіла Вівіан.

— Це не аргумент.

— А мені здається, дуже хороший.

Діоніс ішов позаду них.

Іноді він дивився на Дженні.

Вона сміялася.

Знімала щось на камеру.

Здавалася абсолютно звичайною.

Але він уже знав, що навколо неї щось змінюється.

Коли вони сіли в літак, Дженні зайняла місце біля вікна.

Діоніс опинився поруч.

Кілька хвилин вони мовчали.

Потім Дженні запитала:

— Ти часто літаєш?

— Досить часто.

— А Чеджу любиш?

— Так.

— Чому?

Він подивився у вікно.

— Там тихіше.

Дженні усміхнулася.

— Тоді мені сподобається.

Літак піднявся в нічне небо.

Внизу поступово зникли вогні Сеула.

А далеко попереду, серед темного моря, лежав острів.

Чеджу.

Коли вони прибули, було вже пізно.

Повітря тут відрізнялося від сеульського.

М'якше.

Вологіше.

У ньому відчувався запах моря.

Вони взяли автомобіль і вирушили до готелю.

Дорога пролягала вздовж узбережжя.

Дженні відкрила вікно.

— Тут неймовірно.

Вівіан сиділа поруч із нею.

— Завтра буде ще краще.

Ран був за кермом.

— Якщо ми доживемо до завтра.

— Ти знову скаржишся? — запитала Вівіан.

— Я просто попереджаю.

Діоніс сидів спереду.

Раптом його обличчя змінилося.

Він подивився у дзеркало.

На дорогу позаду.

Нічого.

Тільки темна траса.

Але він відчув це.

Холодний подих сили.

Дуже слабкий.

Проте вже ближче.

Дженні перестала фотографувати.

— Що?

Діоніс повернув голову.

— Нічого.

— Ти щось побачив?

— Ні.

Він знову подивився вперед.

А Дженні не знала, що саме в цей момент далеко від дороги, серед чорних дерев, за ними спостерігали.

Двоє жовтих очей повільно відкрилися в темряві.

І голос, схожий на шепіт вітру, промовив:

— Світло повернулося.