ЧАСТИНА I —СЕУЛ. ГЛАВА 5. ДЕВ'ЯТЬ ХВОСТІВ

 Наступного ранку Дженні майже переконала себе, що вчорашня ніч їй наснилася.

Майже.

Знак на дзеркалі зник.

Ні сліду.

Вона навіть кілька разів провела долонею по склу, але воно було абсолютно чистим.

— Значить, я справді втомилася, — тихо сказала вона.

— З ким ти розмовляєш?

Дженні обернулася.

Вівіан стояла у дверях із двома стаканчиками кави.

— Із дзеркалом.

— Добре.

Вівіан простягнула їй каву.

— Я навіть не хочу питати.

— Дякую.

— До речі, сьогодні ввечері буде невеликий прийом від компанії Діоніса.

Дженні зробила ковток.

— Ми йдемо?

— Звичайно.

— А якщо я не хочу?

— Тоді я піду сама й залишу тебе тут сумувати за своїм дзеркалом.

Дженні засміялася.

— Добре.Йдемо.

Увечері вони приїхали до ресторану на одному з верхніх поверхів хмарочоса.

Сеул світився під ними.

Мільйони вогників.

Дороги, схожі на світні річки.

Високі будинки, що губилися в темряві.

Дженні одразу дістала камеру.

— Ти навіть тут будеш фотографувати?

— Особливо тут.

— Я вже починаю думати, що ти народилася з камерою.

— Можливо.

До них підійшов Ран.

— Добрий вечір.

— Привіт, — відповіла Вівіан.

Ран подивився на її сукню.

— Ти сьогодні серйозна.

— А що не так?

— Нічого. Просто я думав, ти прийдеш у спортивному костюмі.

— А я думала, ти хоча б один раз прийдеш без своєї серйозної фізіономії.

Ран посміхнувся.

— Не дочекаєшся.

— Шкода.

Дженні тихо засміялася.

— Ви завжди так?

— Ні, — одночасно відповіли вони.

Ран подивився на Вівіан.

— Ти почала.

— Звичайно.

До них підійшов Діоніс.

— Бачу, ви вже знайшли спільну мову.

— Ми сперечаємося, — сказала Вівіан.

— Це і є її спосіб знайомитися з людьми, — пояснив Ран.

— Неправда.

— Правда.

Діоніс ледь усміхнувся.Його погляд перемістився на Дженні.

Вона стояла біля панорамного вікна й фотографувала місто.

Він знову відчув це дивне тяжіння.Не магію.Не силу.Просто бажання бути ближче.Наче щось у ній було знайоме.

— Ти любиш фотографувати міста? — запитав він.

Дженні обернулася.

— Міста, людей, природу. Все, що може залишити після себе відчуття.

— Відчуття?

— Так.

Вона подивилася на фотографію на екрані камери.

— Іноді фотографія зберігає те, що людина сама вже не пам'ятає.

Діоніс завмер.

Ці слова боляче зачепили щось дуже давнє.

— Можливо, — тихо сказав він.

Раптом почувся гуркіт.

Скляний келих на столі підстрибнув.

Дженні здригнулася.

Вона озирнулася.

Ніхто, крім неї, наче нічого не помітив.

Потім один із важких металевих декоративних предметів біля стіни раптом зірвався з кріплення.

Він полетів прямо в бік Дженні.

— Обережно!

Діоніс навіть не встиг подумати.

Його рука різко піднялася.Предмет зупинився в повітрі.На кілька секунд.Наче невидима сила тримала його.

Потім він відлетів убік і з гуркотом упав на підлогу.

Усі завмерли.

Дженні дивилася на нього широко розплющеними очима.

Ран заплющив очі.

— Ну от.

Діоніс глянув на нього.

— Що?

— Тепер доведеться пояснювати.

— Я знаю.

Вівіан подивилася на Діоніса.

— Що це зараз було?

— Нещасний випадок.

Ран кашлянув.

— Дуже переконливо.

— Ране.

— Мовчу.

Дженні все ще дивилася на Діоніса.

— Ти... як ти це зробив?

Він не відповів.

Бо саме в цей момент почувся крик.

Не людський.

Низький.

Глухий.

Із темного коридору.

Дженні обернулася.

У дверях на мить промайнула чорна постать.

Її очі світилися жовтим.

— Ви теж це бачили? — прошепотіла Вівіан.

Діоніс уже не усміхався.

— Ране.

— Я бачу.

Постать зникла.

Діоніс зробив крок уперед.

— Залишайтеся тут.

— Ні, — одразу сказала Дженні.

Він подивився на неї.

— Дженні.

— Я хочу знати, що відбувається.

— Ти не повинна.

— А після того, що щойно сталося, думаєш, я просто повернуся до вечері?

Ран тихо сказав:

— Вона має рацію.

Діоніс кинув на нього погляд.

— Не допомагай.

— Я просто констатую факт.

У коридорі знову щось прошурхотіло.

Діоніс ступив уперед.

І тоді Дженні побачила його очі.

На мить вони стали золотими.

Яскравими.

Нелюдськими.

А за його спиною...На одну коротку мить...з'явилися дев'ять чорних хвостів.

Дженні перестала дихати.

Вона не могла поворухнутися.

Діоніс кинувся вперед із такою швидкістю, що людське око майже не встигло його побачити.

За кілька секунд усе закінчилося.

Тиша.

Ран підійшов до нього.

— Вона бачила.

Діоніс повільно повернувся.

Дженні стояла посеред залу.

Вона дивилася на нього вже зовсім інакше.

Не як на бізнесмена.

Не як на загадкового знайомого.

А як на істоту, яку не мало існувати.

Діоніс мовчав.

І зрозумів:тепер приховувати правду буде набагато складніше.