ЧАСТИНА I — СЕУЛГ. ЛАВА 4. ТІНЬ

Наступного дня Дженні прокинулася раніше, ніж планувала.

За вікном тільки-но починав світати Сеул. На склі залишилися маленькі краплі після нічного дощу, а між будинками вже прокидався місто.

Вона взяла камеру.

Сьогодні в них не було ранкової зйомки, тому Дженні вирішила трохи пройтися самостійно.

Вона любила такі моменти.Коли ніхто не чекає від тебе результату.Коли можна просто йти куди хочеш і натискати кнопку щоразу, коли щось привертає увагу.

Вона вийшла з готелю й рушила вулицями.Кав'ярня на розі.Старий чоловік із парасолькою.Дівчина, яка бігла на автобус.Відображення неонової вивіски у калюжі.

Клац.

Клац.

Клац.

Дженні зупинилася біля вузького провулка.Там було тихо.Занадто тихо для Сеула.Вона підняла камеру.У видошукачі провулок здавався ще темнішим.

На самому кінці стояв хтось.

Дженні опустила камеру.

Нікого.

Вона знову подивилася.

Тінь була на місці.

Висока.

Нерухома.

Обличчя неможливо було розгледіти.

— Дивно...Дженні зробила фотографію.

Клац.

Тінь зникла.

Вона кілька секунд стояла нерухомо.Потім тихо засміялася сама до себе.

— Мабуть, втомилася після перельоту.

Дженні пішла далі.У готелі вона сіла на край ліжка й відкрила фотографії.

Гори.

Вулиці.

Кав'ярні.

Люди.

Провулок.

Вона перегорнула ще раз.

Зупинилася.

На екрані була фотографія провулка.

Дженні збільшила зображення.

Тінь стояла в кінці вулиці.Але тепер вона була набагато ближче.

Дженні насупилася.

— Не може бути.

Вона збільшила ще.

За спиною істоти виднівся дивний знак.Наче коло, розділене на кілька частин.

Дженні відчула легкий холод.

У двері постукали.

Вона здригнулася.

— Хто?

— Це я.Вівіан.Дженні відчинила.

— Ти вже готова?

— Майже.

— Щось сталося?

Дженні на секунду задумалася.Потім повернула екран телефону.

— Подивись.

Вівіан нахилилася.

— Це що?

— Не знаю.

— Людина?

— Не думаю.

Вівіан ще кілька секунд дивилася на фотографію.

— Може, просто тінь?

Дженні усміхнулася.

— Напевно.

Але вона сама в це не вірила.

Того ж вечора.В іншій частині міста.Діоніс стояв у темному кабінеті.Ран поклав перед ним роздруковану фотографію.

— Вона зробила це сьогодні.

Діоніс узяв аркуш.

Побачив знак.

Його обличчя одразу змінилося.

— Де?

— У Сеулі.

— Точно?

— Так.

Діоніс провів пальцем по символу.

Він пам'ятав його.

Не з сучасного світу.

З Альтерри.

— Це неможливо...

Ран подивився на нього.

— Що?

Діоніс не відповів.

Він перевернув фотографію.

На звороті було написано:Дженні. Сеул.

Він знову подивився на ім'я.А потім на фотографію.

Три тисячі років він шукав Міранду.І тепер щось із минулого знайшло її.

Не його.

Її.

— Ране.

— Так?

— Відтепер вона не повинна залишатися сама.

Ран нахмурився.

— Ти вже думаєш, що це вона?

Діоніс повільно похитав головою.

— Ні.

Він подивився у вікно.

— Я думаю, що хтось інший знає про неї більше, ніж ми.

Тієї ночі Дженні прокинулася.

Вона не знала чому.

У кімнаті було тихо.

Місячне світло лежало на підлозі.

Вона сіла на ліжку.

І раптом їй здалося, що біля дверей хтось стоїть.

Дженні завмерла.

— Вівіан?

Тиша.

Вона підвелася.

Зробила крок.

Тінь зникла.

Дженні залишилася сама.

А на дзеркалі навпроти, просто на запітнілому склі, повільно проступив той самий знак.

Вона торкнулася його пальцями.

І в ту саму мить десь дуже далеко, у темряві, щось відкрило очі.

Дженні цього не знала.

Але перша нитка до Альтерри вже була протягнута