ЧАСТИНА I — СЕУЛ.ГЛАВА 2. СЕУЛ

Через кілька днів Дженні стояла в аеропорту з камерою через плече й дивилася на табло вильотів.

Люксембург → Сеул.

Вона ще раз перевірила паспорт.

Потім квиток.

Потім паспорт.

— Ти вже перевіряла його чотири рази, — сказала Вівіан.

— П'ять.

— Це ще гірше.

— А раптом я його загубила?

— Він у тебе в руці.

Дженні подивилася на паспорт.

— А.

Вівіан розсміялася.

— Ти точно готова до міжнародної подорожі?

— Абсолютно.

— Це було переконливо.

Вони засміялися.

Незабаром оголосили посадку.

Дженні востаннє озирнулася на аеропорт.

Вона не знала, чому раптом відчула дивний сум.

Наче залишала не просто місто.

Наче залишала щось знайоме, до чого ще мала повернутися.

Але думки швидко розчинилися в передчутті подорожі.

Через багато годин літак почав знижуватися.

Дженні прокинулася біля вікна.

Внизу розкинувся Сеул.

Безмежний.

Величезний.

Мільйони вогників тягнулися далеко за горизонт.

Вона притиснулася чолом до скла.

— Вівіан...

— Мм?

— Подивись.

Вівіан сонно підняла голову.

— Ого.

Дженні вже тримала камеру.

Клац.

Ще один кадр.

І ще.

Сеул здавався зовсім іншим світом.

Увечері вони вийшли з готелю.

Повітря було теплим, а місто — неймовірно живим.

Неонові вивіски.

Музика з маленьких магазинів.

Запах вуличної їжі.

Люди, які поспішали кудись у своїх справах.

Дженні йшла повільно, постійно зупиняючись.

— Ти так ніколи не дійдеш до ресторану, — сказала Вівіан.

— Зате повернемося з двома тисячами фотографій.

— І жодної нормальної нашої.

— Це виправимо.

Дженні підняла камеру.

— Стій.

— Що?

— Світло гарне.

Вівіан закотила очі, але посміхнулася.

Клац.

— Все?

— Тепер ти офіційно модель.

— Я й так модель.

— Точно.

Вони пішли далі.

За кілька кварталів Вівіан отримала повідомлення.

Вона прочитала його й підняла очі.

— Нам завтра треба зустрітися з представниками компанії.

— О котрій?

— Об одинадцятій.

— Добре.

— І ще...

— Що?

— Там буде власник компанії.

Дженні байдуже знизала плечима.

— І?

— Кажуть, він досить впливовий.

— Сподіваюся, не нудний.

Вівіан засміялася.

— Дженні, ти навіть не знаєш його імені.

— Ось саме.

Вони продовжили йти.

А далеко від них, у іншій частині Сеула, Діоніс стояв біля вікна свого кабінету.

На столі лежав документ із завтрашньою зустріччю.

Він відкрив його.

Прочитав ім'я.

Вівіан.

Потім нижче.

Дженні.

Його погляд затримався на цьому імені лише на секунду.

Нічого.

Жодного відчуття.

Жодного знаку.

Діоніс закрив папку.

Він навіть не здогадувався, що за кілька годин зустріне людину, яку чекав три тисячі років.

А десь у його минулому Міранда вже давно чекала на цей момент.

Тільки тепер вона не знала, що чекає.

І не знала його. Ще.

Клац.

Дженні зробила останню фотографію нічного Сеула.

На знімку місто сяяло мільйонами вогнів.

А між ними, майже непомітна, стояла темна тінь.

Дженні її не побачила.

Поки що.