ЧАСТИНА I —СЕУЛ. ГЛАВА 1. ДЖЕННІ

 Люксембург прокидався повільно. 

Ранкове світло ковзало по черепичних дахах, торкалося старих фасадів і відбивалося у вікнах маленьких кав'ярень, які тільки починали відчинятися. 

Місто ще не встигло стати гучним. 

Саме тому Дженні любила ці години. 

Вона стояла біля великого вікна своєї квартири з чашкою кави в руці й дивилася, як унизу прокидається вулиця.

 На столі поруч лежала камера. 

Не телефон. 

Не маленька цифрова камера для випадкових фотографій. 

Її камера. 

Та, яку вона носила із собою майже всюди.

 Дженні поставила чашку, взяла її до рук і перевірила заряд батареї.

 — Дев'яносто два відсотки, — пробурмотіла вона. 

— Уже краще. 

На дивані лежали дві сумки. 

В одній — одяг. В іншій — об'єктиви, зарядні пристрої, карти пам'яті та ще десяток речей, без яких вона не уявляла жодної поїздки. 

Телефон завібрував. 

Дженні глянула на екран. 

Вівіан. 

Вона усміхнулася. 

— Доброго ранку, Вівіан. 

— Ти вже прокинулася?! 

— Ні. Це моя примара тобі відповідає. 

— Дуже смішно. 

— Я стараюся. 

На іншому кінці почувся сміх. 

Вівіан завжди сміялася легко. Наче в її житті просто не існувало речей, які могли б зіпсувати їй настрій надовго. 

Вони познайомилися ще в школі. 

Дженні тоді була новенькою. Її родина переїхала до Люксембургу з Бельгії, і перші місяці вона почувалася чужою серед незнайомих людей, незнайомих вулиць і нового життя. А потім одного дня Вівіан просто сіла поруч із нею. Без зайвих запитань. Без незручного співчуття. І відтоді вони майже ніколи не розлучалися. 

— Я маю новину, — сказала Вівіан.

 — Якщо ти знову купила ще одну пару взуття, я не здивуюся. 

— Це образливо. 

— Але правда? 

Пауза. 

— Можливо. 

Дженні засміялася. 

— Кажи.

 — Я отримала контракт.

 — Який?

 — Міжнародний. 

Дженні одразу насторожилася. 

— Вівіан... 

— Не починай. 

— Куди? 

Вівіан зробила театральну паузу.

 — Сеул. 

Дженні завмерла.

 Вона повільно опустила камеру на стіл. 

— Сеул?

 — Так. 

— Південна Корея?

 — Ні, Вівіанська Республіка Сеул. 

— Дуже смішно. 

— Я знала, що тобі сподобається. 

Дженні підійшла до вікна. Сеул. Вона ніколи там не була. Але чомусь саме це слово викликало в ній дивне відчуття. Ніби десь дуже глибоко воно було їй знайоме. Хоча це було неможливо. 

— І надовго? — запитала вона.

 — Кілька тижнів. Може, довше. 

— Тобі ж треба буде фотограф. 

— Саме тому я тобі телефоную. 

Дженні усміхнулася. 

— Ти хочеш, щоб я поїхала з тобою? 

— Я не хочу. 

— А?

 — Я вимагаю. 

— Вівіан!

 — Дженні, будь ласка. 

Голос подруги став м'якшим. 

— Я хочу, щоб ти була поруч. І там буде багато роботи. Тобі точно буде що фотографувати.

 Дженні подивилася на свою камеру. Потім — на валізи. 

Вона вже знала відповідь. Але навмисно витримала паузу. 

— Добре.

 На тому кінці запала тиша. 

— Що?

 — Я їду.

 Вівіан закричала так голосно, що Дженні відсунула телефон від вуха. 

— Я знала! Я знала! Ми їдемо в Сеул! 

— Ми ще навіть квитків не купили. 

— Це дрібниці! 

Дженні засміялася. 

Вона ще не знала, що ця подорож змінить усе її життя. Не знала, що за тисячі кілометрів від її маленької квартири людина, яка чекала на неї три тисячі років, навіть не здогадувалася, що час очікування майже закінчився. Не знала, що Сеул стане не просто новим містом. Не знала, що серед мільйонів людей вона зустріне чоловіка, який дивитиметься на неї так, ніби намагається згадати сон. А вона дивитиметься на нього й не розумітиме чому її серце на мить забуває, як битися. Поки що вона знала тільки одне. 

Попереду — подорож. 

Дженні взяла камеру й підійшла до вікна. Натиснула кнопку. 

Клац.

 На фотографії залишився ранок Люксембургу.

Спокійний. 

Теплий.

Звичайний. 

Принаймні так їй тоді здавалося.