«ПЕЧАТКА АЛЬТЕРРИ: ЗА МЕЖАМИ ТРЬОХ ТИСЯЧ РОКІВ» ПРОЛОГ. ТРИ ТИСЯЧІ РОКІВ

Три тисячі років тому світ був зовсім іншим.Ще не існувало міст, які світилися б уночі тисячами вогнів. Не було літаків, автомобілів, телефонів.Зате існували ті, про кого сучасні люди вже давно забули.Духи.Демони.Міфічні істоти.І світ, якого більше немає.Альтерра.Колись вона була прихована від людського світу. Там жили ті, хто володів силами, незрозумілими звичайним людям. Там існували древні роди, давні клятви й таємниці, які не повинні були пережити своє століття.Але одна історія пережила все.Історія Міранди та Техьона.Історія, яку не змогли знищити навіть три тисячі років.Ліс мовчав.Нічний туман повільно стелився між деревами, а крізь густі гілки пробивалося холодне місячне світло.Техьон стояв на колінах.Його руки тремтіли.На них була кров.А перед ним лежала Міранда.Її золоте волосся розсипалося по землі, а обличчя було майже неприродно спокійним.Ще кілька хвилин тому вона була поруч.Говорила з ним.Дивилася на нього.А тепер її життя згасало просто в його руках.— Мірандо...Він торкнувся її щоки.Холодної.— Подивись на мене.Її повіки ледь здригнулися.Вона відкрила очі.І навіть тепер усміхнулася йому.— Техьоне...Він нахилився ближче.— Я тут.— Не бійся.Він заплющив очі.— Не кажи мені цього.— Ти маєш жити.— Без тебе?Вона мовчала.Він притиснув її до себе.— Я знайду спосіб.— Техьоне...— Я знайду.Його голос уже зривався.Міранда знала, що він бреше.Не їй.Самому собі.Вона вже не могла залишитися.Її пальці востаннє торкнулися його руки.А потім завмерли.Техьон застиг.— Мірандо?Відповіді не було.— Мірандо...Він притиснув її до себе сильніше.Світ навколо перестав існувати.Він не знав, скільки часу минуло.Може, година.Може, ціла ніч.Техьон просто сидів поруч із нею.Поки нарешті не зрозумів:він більше нічого не може змінити.Але він не хотів відпускати її остаточно.Тому зробив єдине, що ще міг.Нахилився до неї.І поцілував.У цей момент сила, яку він зберігав у своїй перлині, почала переходити до Міранди.Перлина залишила його.Вона увійшла в неї разом із останньою частиною його сили, яку він віддавав їй.А потім Міранда зникла.Не тіло.Не спогад.Її душа.Вона мала народитися знову.В іншому часі.В іншому світі.Під іншим ім'ям.Техьон не знав, коли це станеться.Не знав, де.Не знав, якою вона буде.Але знав одне.Перлина залишилася з нею.Тому він чекатиме.Скільки завгодно.Минали роки.Потім століття.Світ змінювався.А Техьон залишався.Він пережив падіння королівств.Війни.Епохи.Зміни мов.Зміни кордонів.Людей, які народжувалися й помирали, поки він продовжував існувати.Він багато разів змінював ім'я.Змінював країни.Змінював життя.Але ніколи не змінював одного.Він шукав її.Іноді йому здавалося, що він помиляється.Що Міранда ніколи не повернеться.Що три тисячі років очікування — це покарання, а не надія.Але він усе одно продовжував.Бо десь у цьому світі жила її душа.І разом із нею — його перлина.Через три тисячі років він уже носив інше ім'я.Діоніс.Він жив у Сеулі.Впливовий бізнесмен.Людина, про яку багато хто знав, але мало хто справді щось про нього знав.Він багато подорожував.Мав будинки в різних країнах.Зустрічав безліч людей.Але жодна з них не була нею.До цього дня.Пізній вечір.Діоніс стояв біля величезного вікна свого кабінету.Перед ним лежали документи.Ран сидів навпроти й переглядав інформацію про новий міжнародний проєкт.— Контракт із Люксембургу, — сказав він. — Велика кампанія. До нас приїдуть дві дівчини.Діоніс не відривав погляду від міста.— Хто?— Вівіан. Модель.Ран перегорнув сторінку.— І її подруга Дженні. Фотограф. Вони давно знайомі. Ще зі школи.Діоніс спокійно кивнув.— Коли приїдуть?— Через кілька днів.Ран подивився на нього.— Ти навіть не запитаєш, які вони?— А навіщо?— Не знаю. Може, цього разу тобі варто поводитися як звичайній людині.Діоніс нарешті подивився на нього.— Я звичайна людина.Ран кілька секунд мовчав.— Звичайні люди не живуть три тисячі років.Діоніс ледь усміхнувся.— Ти занадто багато говориш.— А ти занадто мало.Ран підвівся.— Завтра я зустріну їх.— Добре.— І не хвилюйся.Діоніс підняв брову.— Я не хвилююся.— Я не про роботу.Ран вийшов.Двері зачинилися.Діоніс знову залишився сам.За вікном сяяв Сеул.Місто, якого не існувало три тисячі років тому.Світ, якого Міранда ніколи не бачила.Він заплющив очі.І на мить знову побачив її.Золоте волосся.Світлі очі.Усмішку.Ту ніч.Той поцілунок.Три тисячі років.Він чекав.І навіть тепер не знав, чи зустріне її знову.Не знав, де вона.Не знав, ким стала.Не знав її нового імені.А найголовніше —не знав, що вона вже живе.Десь далеко.У Люксембурзі.Дівчина на ім'я Дженні підняла камеру, щоб сфотографувати захід сонця.І в її душі спала перлина.Разом із нею.І разом із нею чекало те, про що вона навіть не здогадувалася.Три тисячі років минулого ще не закінчилися.Вони просто чекали свого часу.