Розділ 8. Істина та Брехня

Флінт стояв посеред замерзлого саду, міцно тримаючи Мірель на руках.

Чоловік на троні не рухався.

Біле волосся. Білий костюм. Чорні пальці, від яких темрява поступово блідла вище по руках.

Він виглядав майже як звичайна людина.

Майже.

Флінт дивився на нього кілька секунд.

— Ти хто такий? І що ти тут робиш?

Чоловік усміхнувся.

— Флінте, мій дорогий хлопчику… Я теж радий тебе бачити.

Флінт насупився.

— Скільки вже минуло? — чоловік трохи схилив голову. — П’ять років?

Усмішка зникла з обличчя Флінта.

— Звідки ти мене знаєш?

— Поки що це неважливо.

— Для мене — дуже навіть важливо.

Чоловік тихо засміявся.

— Ти зовсім не змінився.

Флінт обережно опустив погляд на Мірель.

Вона все ще важко дихала. Її шкіра була блідою, а губи майже втратили колір.

— Що з нею?

Чоловік перевів погляд на Мірель.

— Їй стає гірше.

— Це я й без тебе бачу.

— Тоді, гадаю, нам варто поквапитися.

Він підвівся з трону.

За його спиною щось загуркотіло.

Флінт напружився.

Лід на стіні саду почав тріскатися.

Одна тріщина.

Друга.

Потім ціла павутина розійшлася по замерзлому каменю.

Шматки льоду посипалися вниз.

І за троном з’явилися масивні двері.

Старі.

Величезні.

Посередині — замок.

Чоловік простягнув до них почорнілу руку.

— Відчини їх.

Флінт перевів погляд на нього.

— Ні.

На обличчі чоловіка майже нічого не змінилося.

— Ти навіть не запитаєш навіщо?

— Король уже одного разу попросив мене дещо відчинити. Якось не склалося.

— Рейнар…

Він вимовив ім’я короля майже з насмішкою.

— Рейнар знає лише те, що я дозволив йому знати.

Флінт сильніше притиснув Мірель до себе.

— Тоді говори.

Чоловік подивився на неї.

— Відчини двері — і твоїй подрузі стане краще.

Флінт мовчав.

— А ще я можу розповісти тобі про твою силу.

— Про Ключ?

Чоловік усміхнувся.

— Ти, Флінте, походиш зі стародавнього роду Ключів. Утім, це ти вже знаєш.

— Нещодавно дізнався.

— І, здається, зараз вам розповідають, що завдання Ключа — звільнити мене.

Флінт примружився.

— А хіба ні?

Чоловік тихо засміявся.

— Хотілося б. Але це абсурд.

Він перевів погляд на Мірель.

— Ти і ця дівчина були народжені для того, щоб закрити ці двері.

Флінт глянув на величезні двері за троном.

— Тоді навіщо ти просиш мене їх відчинити?

— Суперечливо звучить, правда?

— Трохи.

— Я ненавиджу брехати, Флінте.

— Дивна риса для того, хто намагається мене використати.

— Одне іншому не заважає.

Чоловік спустився на одну сходинку.

— До вас були інші. І Хранителі, і Ключі.

Він на мить замовк.

— Але людьми так легко керувати.

Його погляд ковзнув до Мірель.

— Особливо закоханими.

Флінт сильніше притиснув її до себе.

— Один із Ключів повірив мені. Він повернув Ключ.

Чоловік ледь помітно поворухнув пальцями.

— Зовсім трохи.

Навколо стало тихо.

Навіть вітер наче зник.

— І цього вистачило? — запитав Флінт.

Чоловік розвів руками.

— Як бачиш.

Флінт дивився на його людське обличчя.

На біле волосся.

На чорні пальці.

— Ти — Хлад.

Усмішка чоловіка стала ширшою.

— Нарешті.

Флінт перевів погляд на двері.

— Але ти досі за Печаттю.

— Не повністю. Завдяки тому Ключу я можу бути тут.

Він подивився на Флінта.

— Але завдяки тобі я нарешті зможу вийти зі свого заточення.

Флінт коротко засміявся.

— І чому ти вирішив, що я відкрию тобі двері?

Хлад нічого не відповів.

Лише подивився на Мірель.

— Тому що, якщо не відкриєш… вона помре.

Флінт опустив очі на дівчину у своїх руках.

Потім знову подивився на Хлада.

— А що, як я просто вб’ю тебе?

— Не вийде.

Хлад простягнув руку вперед.

З кінчика чорного пальця зірвалася крапля води.

Вона впала на лід.

Крап.

Вода розійшлася тонким колом.

Над нею піднявся туман.

Флінт завмер.

У тумані з’явився силует.

Спочатку волосся.

Довге.

Чорне.

Потім знайоме обличчя.

Зелені очі.

Флінт перестав дихати.

Перед ним стояла Елен.

Не така, якою він залишив її вдома.

Не бліда.

Не виснажена.

Не хвора.

Здорова.

Саме такою, якою він завжди хотів її побачити.

— Елен?..

Вона мовчала.

Флінт зробив крок до неї, все ще тримаючи Мірель на руках.

— Елен… як ти тут опинилася?

Голос зірвався.

Він намагався стриматися.

Не зміг.

По щоці скотилася сльоза.

Потім ще одна.

Хлад спостерігав за ним кілька секунд.

— Оу… Не треба плакати.

Флінт різко подивився на нього.

Хлад кивнув у бік Елен.

— Вона завжди була тут.

— Що?..

— Вона — частина мене, Флінте.

Хлад спокійно всміхнувся.

— Розумієш?

Коротка пауза.

— Вона — це я.

Флінт повільно повернув голову до Елен.

— Ні…

Вона дивилася на нього.

У зелених очах стояла печаль.

Флінт чекав.

Чекав, що вона скаже, що це неправда.

Що Хлад бреше.

Що все це якась пастка.

Елен лише прошепотіла:

— Пробач.

Флінт опустив погляд.

Кілька секунд він не рухався.

Потім обережно опустив Мірель на землю.

Прибрав пасмо сріблястого волосся з її обличчя.

Підвівся.

— Що потрібно зробити?

Хлад усміхнувся.

— Відчинити двері. Усього лише.

Він подивився на Мірель, потім на Елен.

— І тоді ти будеш і зі своєю сестрою, і зі своєю дівкою.

Флінт насупився.

Хлад задумливо підняв очі.

— Як це у вас, людей?..

Усміхнувся.

— Жили довго й щасливо.

Флінт подивився на Елен.