Розділ 7. Подарунок

Флінт гнав коня майже без зупинок.

Ліс давно залишився позаду.

Чим ближче вони були до замку, тим сильнішим ставав холод.

Сніг бив в обличчя.

Вітер рвав плащ.

Мірель майже не рухалася.

Флінт притримував її однією рукою, другою стискаючи повід.

— Ще трохи.

Вона не відповіла.

— Мірель?

Ледь помітний рух.

Жива.

Флінт пришпорив коня.

— Давай. Ще трохи.

Попереду крізь снігову імлу вже почали проступати обриси знайомих гір.

І раптом щось ударило збоку.

Кінь заверещав.

Світ перевернувся.

Флінта викинуло із сідла.

Він ударився об землю, перекотився кілька разів і завмер у снігу.

Кілька секунд не міг вдихнути.

— Мірель…

Флінт підвів голову.

— Мірель!

Він змусив себе піднятися.

Кінь зник у хуртовині.

Мірель лежала неподалік.

Нерухомо.

Флінт кинувся до неї.

— Мірель!

Вона дихала.

Ледь-ледь.

— Добре… Добре.

Він уже хотів підняти її, коли почув хрускіт.

Флінт завмер.

Озирнувся.

Нікого.

Тільки сніг.

Туман.

Вітер.

Ще один хрускіт.

Тепер з іншого боку.

Флінт повільно випростався.

Серед білої імли щось рухалося.

Один силует.

Другий.

Третій.

Ще кілька з’явилися позаду.

Флінт озирнувся.

Їх оточили.

Істоти повільно виходили з хуртовини.

Високі.

Неприродно худі.

Їхні тіла складалися з льоду й намерзлого снігу. Довгі руки закінчувалися чорними кігтями, а в глибині порожніх очниць мерехтіло бліде синє світло.

Флінт відступив до Мірель.

Раніше їх тут не було.

Одна з істот зробила крок.

Флінт вихопив кинджал Райана.

Подивився на коротке потерте лезо.

Потім на істот навколо.

— І як, накажете, мені з вами битися?

Він покрутив кинджал у руці.

— У мене тільки маленький кинджал.

Глянув на нього ще раз.

— І той старий.

Найближча істота кинулася вперед.

— А, добре!

Флінт ледве встиг ухилитися.

Кіготь пройшов біля самого обличчя.

Він розвернувся й ударив кинджалом.

Лезо ковзнуло по льоду.

Майже нічого.

— Чудово.

Другий демон з’явився збоку.

Флінт не встиг.

Льодяний кулак врізався йому в живіт.

Повітря вибило з легень.

Флінт відлетів і впав у сніг.

Біль пронизав усе тіло.

Він спробував піднятися.

Удар.

Ще один.

Флінт перекотився, уникаючи кігтів.

Встав.

Кинджал у руці.

Навколо — демони.

За спиною — Мірель.

— Бували дні й кращі.

Він кинувся вперед.

Ухилився.

Ударив.

Відступив.

Ще одна істота атакувала справа.

Флінт підставив кинджал.

Удар був настільки сильним, що рука заніміла.

Він відскочив.

Але не побачив іншого.

Демон врізався в нього всім тілом.

Флінт упав.

Кинджал вилетів із руки.

— Чорт!

Він потягнувся до зброї.

Не дістав.

Істота навалилася зверху.

Крижана рука притиснула його до землі.

Флінт спробував вирватися.

Марно.

Кігті наближалися до його обличчя.

Він знову простягнув руку.

Пальці ковзнули по снігу.

Ще трохи.

Кинджал лежав зовсім поруч.

— Давай…

Пальці торкнулися руків’я.

Флінт схопив його.

І з усієї сили полоснув демона.

Спалах.

Істота завмерла.

По її тілу побігли помаранчеві тріщини.

За мить демон розсипався на хмару пари.

Флінт залишився лежати в снігу.

— Що?..

Він підняв руку.

І завмер.

Кинджала більше не було.

У його руці палав меч.

Довге лезо було охоплене живим полум’ям.

Сніг навколо руки Флінта танув.

Краплі води шипіли, торкаючись розпеченого металу.

Флінт повільно підвівся.

Демони зупинилися.

Вперше вони не наступали.

Флінт подивився на меч.

Потім на них.

— Ну.

Він перехопив руків’я.

— Оце вже інша розмова.

Перший демон кинувся вперед.

Флінт ударив.

Вогняне лезо пройшло крізь крижане тіло.

Спалах.

Пара.

Істота зникла.

Другий.

Флінт розвернувся.

Удар.

Ще один спалах.

Третій напав зі спини.

Флінт пригнувся, розвернув меч і полоснув його навпіл.

Полум’я розірвало хуртовину.

Лід тріскався.

Сніг перетворювався на воду ще до того, як торкався леза.

Один за одним демони зникали в хмарах гарячої пари.

Останній зупинився навпроти Флінта.

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

— Ну?

Демон кинувся на нього.

Флінт зробив крок назустріч.

Один удар.

Спалах.

Тиша.

Флінт залишився стояти посеред розталого снігу.

Важко дихаючи.

— Що за…

Полум’я раптом згасло.

Довге лезо почало зменшуватися.

За кілька секунд у руці Флінта знову лежав старий потертий кинджал.

Він мовчки дивився на нього.

Потім усміхнувся.

— От же старий лис.

Флінт сховав кинджал за пояс.

— Мірель!

Він кинувся назад.

Опустився поруч із нею.

— Гей.

Мірель відкрила очі.

Жива.

Але дихала ще важче.

— Треба йти.

Флінт підхопив її на руки.

Підвівся.

Подивився вперед.

Крізь хуртовину ледь виднівся замок.

— Тільки не помирай, добре?

Мірель нічого не відповіла.

— Вважатиму це за згоду.

І Флінт пішов.

Він уже не відчував ніг.

Не знав, скільки часу минуло.

Крок.

Ще один.

Сніг ставав дедалі глибшим.

Мірель лежала в нього на руках, притулившись головою до грудей.

Нарешті попереду з темряви виросли стіни замку.

Ворота були відчинені.

Флінт пройшов усередину.

Знайомі коридори.

Знайомий холод.

А потім —

сад.

Флінт зупинився.

Той самий сніговий сад, де він уперше побачив Мірель.