Розділ 6. Пролом

Вогонь тихо потріскував у нічній тиші.

Флінт сидів біля багаття, дивлячись у полум’я.

Навколо давно всі спали.

Ліс був тихим.

Надто тихим.

Флінт підкинув у вогонь суху гілку.

Перед очима знову постав Джон.

Стріла в боці.

Меч у руці.

Варта, що наближалася.

— Біжи!

Флінт заплющив очі.

Він знову бачив, як залишає його біля воріт.

Як біжить.

Як не озирається.

— Чому не спиш?

Голос Мірель повернув його до реальності.

Флінт підняв голову.

Вона стояла неподалік.

— Не спиться.

Мірель підійшла й сіла поруч.

Кілька секунд вони мовчки дивилися на вогонь.

— Думаєш про Джона? — запитала вона.

Флінт усміхнувся без радості.

— Так сильно помітно?

— Трохи.

Він опустив погляд.

— Я міг його врятувати.

— Флінте…

— Міг.

Він стиснув руки.

— Треба було повернутися.

— І що б ти зробив?

— Не знаю.

Флінт похитав головою.

— Щось.

Мірель мовчала.

— Так, він розбійник, — продовжив Флінт. — Грабував людей. Нападав на них. Можливо, робив речі, про які я навіть не хочу знати.

Він подивився на неї.

— Але він людина.

— Я знаю.

— Він залишився там через мене.

— Він залишився там, бо сам так вирішив.

Флінт нічого не сказав.

— Ти хотів повернутися, — продовжила Мірель. — Я бачила.

— Але не повернувся.

— Бо він наказав тобі бігти.

Флінт знову подивився у вогонь.

— Від цього якось не легше.

— І не повинно.

Він глянув на неї.

Мірель сиділа поруч, дивлячись на полум’я.

— Інакше тобі було б байдуже.

Флінт тихо видихнув.

— Умієш ти втішати.

— Сім років самотності. Практики було небагато.

Флінт ледь усміхнувся.

Мірель теж.

Вони ще довго сиділи біля вогню.

Мовчки.

Флінт прокинувся від холоду.

Не від крику.

Не від шуму.

Від холоду.

Він різко розплющив очі.

Повітря стало крижаним.

Кожен видих перетворювався на білу пару.

На траві лежав тонкий шар інею.

— Що за…

Навколо почали прокидатися люди.

Хтось підводився.

Хтось поспіхом натягував плащ.

Хтось намагався роздмухати майже згасле багаття.

Флінт встав одним із перших.

Озирнувся.

І одразу зрозумів, кого не бачить.

— Де Мірель?

Один із людей Райана вказав на палатку.

— Там.

Флінт рушив до неї.

Спочатку швидко.

Потім побіг.

Відкинув тканину й зайшов усередину.

— Мірель?

Вона лежала.

Флінт завмер.

Її обличчя було блідим.

Дихання — важким і уривчастим.

— Мірель!

Він опустився поруч.

— Що з тобою?

Вона відкрила очі.

Спробувала щось сказати.

Не змогла.

— Не говори. Я…

Мірель схопила його за руку.

Флінт замовк.

Її пальці були крижаними.

Вона зробила важкий вдих.

— Пе… чать…

— Що?

Мірель ледве змусила себе вимовити:

— Печать… слабшає.

Флінт завмер.

За стінами палатки вітер раптом став сильнішим.

І холод продовжував наростати.

Флінт більше нічого не питав.

Він підвівся й вийшов із палатки.

Швидко зібрав свої речі.

Потім — речі Мірель.

Затягнув сумку й повернувся до неї.

Мірель усе ще лежала.

— Флінте…

— Потім.

Він нахилився й обережно взяв її на руки.

Мірель навіть не стала сперечатися.

І це налякало його більше за холод.

Флінт виніс її з палатки.

Навколо вже метушилися люди. Іній повільно розповзався травою, вкривав палатки, чіплявся за гілки дерев.

Флінт підійшов до коня й обережно посадив Мірель у сідло.

— Тримайся.

Вона ледь кивнула.

— Куди це ти зібрався, пацан?

Флінт озирнувся.

До нього йшов Райан.

— Мені треба доставити її назад.

Райан подивився на Мірель.

Потім на іній під ногами.

— До того крижаного замку?

— Так.

— Ти ж звідти тільки втік.

— Знаю.

— І тепер хочеш повернутися?

Флінт затягнув ремінь сумки.

— Якщо Печать слабшає, їй треба бути там.

Він подивився на Мірель.

— А я, можливо, знайду спосіб зупинити це назавжди.

Флінт уже хотів узяти коня за повід, але Райан схопив його за руку.

— Ти нікуди не підеш.

Флінт повільно повернув голову.

— Райане…

— Ні.

— Відпусти.

— Я сказав, ти нікуди не підеш.

Флінт примружився.

— Ти мене спочатку продав королю, потім витягнув із в’язниці, а тепер знову вирішив, що можеш—

Райан відпустив його.

— Без теплого одягу.

Флінт замовк.

Райан кинув йому згорток.

Флінт ледве встиг спіймати.

— І без провізії.

Слідом полетіла дорожня сумка.

Флінт спіймав і її.

Подивився на речі.

Потім на Райана.

— Ти міг одразу сказати.

— Міг.

Райан дістав з-за пояса старий кинджал.

Потерта рукоять.

Подряпане лезо.

Він простягнув його Флінту.

— Тримай.

Флінт узяв кинджал.

Оглянув.

— Старий.

— Як і я.

— Сподіваюся, кинджал гостріший.

Райан усміхнувся.

— Уже шкодую, що допомагаю.

Флінт сховав кинджал за пояс.

Закинув сумку на плече.

Потім подивився на Райана.

— Дякую.

Той лише кивнув.

Флінт підійшов до коня й сів у сідло позаду Мірель.

Вона ледве трималася.

Він обхопив її однією рукою, притримуючи біля себе, а другою взяв повід.

Кінь рушив.

— Флінте!

Він озирнувся.

Райан стояв посеред табору.

— Краще поверни мого коня!

Флінт усміхнувся.

— Не обіцяю!

Він натягнув повід.

Кінь зірвався з місця.

За кілька секунд табір почав зникати між деревами.

Попереду лежала дорога назад.

До снігу.

До криги.

До замку.

І до того, що чекало під ним.