Розділ 5. Таємниця ключа

Свідомість поверталася повільно.

Спочатку Флінт відчув біль у потилиці.

Потім — мотузки.

Руки були заведені за спинку стільця й міцно зв’язані. На голові — грубий мішок, крізь який майже неможливо було щось розгледіти.

Він спробував поворухнутися.

Стілець скрипнув.

Кроки.

Хтось зупинився перед ним.

Мішок різко стягнули з голови.

Флінт примружився від світла.

Кілька секунд знадобилося, щоб очі звикли.

А потім він побачив, хто сидить перед ним.

Король Рейнар.

Поруч стояв придворний маг.

А трохи далі, у кутку, спершися плечем об стіну, — Райан.

Флінт перевів на нього погляд.

Райан винувато розвів руками.

— Пробач, пацан. Замовлення є замовлення.

Флінт мовчки дивився на нього ще кілька секунд.

Потім озирнувся.

Мірель ніде не було.

Посмішка одразу зникла з його обличчя.

— Де вона?

Рейнар спокійно відкинувся на спинку крісла.

— Хто?

— Не грай зі мною. Де Мірель?

— А-а. Хранителька.

Король ледь усміхнувся.

— Посадив її на ланцюги.

Він зробив коротку паузу.

— Їй же не звикати.

Флінт рвонувся вперед.

Мотузки врізалися в зап’ястя, а стілець хитнувся.

— Якщо ти її скривдив…

— Що? — спокійно запитав Рейнар. — Пограбуєш мою скарбницю вдруге?

Флінт стиснув зуби.

Король підвівся.

— Я попросив тебе про одну просту послугу.

Він повільно підійшов ближче.

— Знайти жінку. Вбити її. Повернутися.

Рейнар зупинився перед ним.

— Ти не зміг виконати навіть цього.

— Ти збрехав мені.

— Я дав тобі завдання.

— Ти сказав, що вона відьма.

— А ти мав її вбити, а не знайомитися з нею.

Флінт глянув королю просто в очі.

— Тоді вбий мене.

Рейнар трохи нахилив голову.

— Що?

— Мене.

Флінт говорив спокійно.

— Хочеш покарати за невиконане завдання — карай.

Він на мить замовк.

— Але відпусти Мірель. І вилікуй мою сестру, як обіцяв.

На обличчі Рейнара з’явилася усмішка.

— О ні. Ні-ні.

Він повернувся до свого крісла.

— Мірель я не випущу.

Флінт напружився.

— Чому?

Рейнар не відповів.

— А щодо твоєї сестри… Я не знаю, де вона.

Флінт завмер.

— Що?

— Не знаю, де вона.

— Як це — не знаєш?

— Мої люди прийшли до твого будинку. Він був порожній.

Флінт кілька секунд просто дивився на нього.

— Вона не могла піти.

Рейнар знизав плечима.

— Проте її там не було.

— Вона хвора. Вона ледве з ліжка вставала.

— Це вже не моя проблема.

Флінт рвонувся вперед.

— Ти обіцяв її вилікувати!

— Я обіцяв надати їй лікарів в обмін на виконане завдання.

Рейнар нахилився трохи ближче.

— Завдання ти не виконав. А дівчини, яку мали лікувати, у будинку не виявилося.

Флінт стиснув зуби.

— Де вона?..

— Звідки мені знати?

Король навіть не змінився в обличчі.

Для Флінта зникнення сестри означало все.

Для Рейнара — нічого.

Він просто перевів погляд на придворного мага.

— Досить про це.

Флінт підняв голову.

— Що?

— Твоя сестра мене не цікавить.

Рейнар кивнув магу.

— Краще поясни йому, чому він досі живий.

Маг підійшов ближче.

— Ти досі думаєш, що тієї ночі просто зламав замок у королівській скарбниці?

Флінт нарешті перевів погляд на нього.

— Я його відкрив.

— Саме так.

Маг уважно подивився на Флінта.

— Тільки проблема в тому, що той замок не можна було відкрити.

Флінт насупився.

— Ти, Флінте, — мовив маг, — походиш зі стародавнього роду Ключів.

Кілька секунд Флінт мовчав.

— Кого?

— Ключів.

— Це зараз жарт такий?

— Ні.

Маг підійшов ближче.

— Представникам твого роду не страшні замки. Механічні, магічні — не має значення. Те, що для інших неможливо відкрити, для вас лише чергові двері.

Флінт глянув на мотузки на своїх руках.

— Хочеш сказати, що я якась універсальна відмичка?

— Грубо кажучи — так.

Флінт знову глянув на мотузки.

— Тоді ситуація трохи принизлива.

Райан у кутку пирхнув від сміху.

Рейнар кинув на нього погляд.

Той одразу замовк.

Маг продовжив:

— Ти все життя користувався цим даром, навіть не усвідомлюючи його. Тому замки так легко піддавалися тобі. Тому ти зміг відкрити скарбницю. Ти не зламав захисну печать.

— Я її відкрив, — тихо сказав Флінт.

— Саме так.

Флінт замислився.

Перед очима промайнули десятки дверей.

Скрині.

Сейфи.

Замки, над якими інші злодії могли просидіти годинами.

А йому завжди здавалося, що він просто вправніший за них.

— І тому ви послали мене до Мірель?

Маг перевів погляд на короля.

Флінт теж подивився на Рейнара.

— Ви знали, хто вона.

Рейнар мовчав.

— Знали, що вона не відьма.

— Так.

Флінт стиснув щелепи.

— Тоді навіщо вам було, щоб я її вбив?

Рейнар підвівся.

— Бо її замок мені заважає.

Флінт завмер.

А потім усе стало на свої місця.

Замок.

Печать.

Мірель.

Холод, що пожирав землі навколо.

— Ви хочете його відкрити.

Рейнар ледь усміхнувся.

— Так.

— Ви хочете випустити Холод?

— Хочу.

Флінт не повірив власним вухам.

— Навіщо?

Він подався вперед настільки, наскільки дозволяли мотузки.

— Я бачив, що відбувається із землями навколо замку. Там нічого не залишилося. Сніг. Лід. Люди втекли. Навіть вогонь замерзає.

Рейнар спокійно слухав.

— Якщо ви відкриєте Печать, усе це може поширитися далі.

— Може.

— І вас це не хвилює?

— Ні.

Флінт дивився на нього.

— Тоді навіщо?

Рейнар підійшов до нього.

Зупинився навпроти.

— Усе дуже просто, Флінте.

Король нахилився трохи ближче.

— Влада.

— Яка ще влада?