Розділ 4. Крок свободи

Відтоді як Мірель сказала, що хоче побачити світ, Флінт не міг викинути цю думку з голови.

Він ходив замком, раз у раз повертаючись до одного й того самого питання.

Як витягти її звідси?

І раптом його осяяло.

Флінт знайшов Мірель у Сніговому саду.

— Мірель.

Вона підняла на нього погляд.

— Що?

— Ходімо прогуляємося.

— Куди?

— Біля замку.

Мірель одразу насупилася.

— Флінте, я вже казала тобі, що не можу залишити замок.

— А ми далеко й не підемо. Просто вийдемо за ворота й трохи прогуляємося. Якщо відчуєш, що з Печаттю щось не так, одразу повернемося.

— Це погана ідея.

— Можливо.

— І ти все одно пропонуєш?

— Звісно.

Мірель похитала головою.

— Ні.

Флінт не відступав.

Він переконував її, що вони залишатимуться неподалік, що будь-якої миті зможуть повернутися, що одна коротка прогулянка навряд чи зруйнує світ.

Останній аргумент Мірель особливо не сподобався.

Та зрештою вона замовкла.

Її погляд ковзнув у бік воріт.

Флінт помітив це.

— Ну?

Мірель довго вагалася.

— Недалеко.

Флінт усміхнувся.

— Недалеко.

Вони вийшли за ворота замку.

Навколо вирувала заметіль.

Флінт ішов першим, а Мірель — за ним.

Час від часу вона озиралася на замок, силует якого поступово зникав за сніговою завісою.

Вони йшли крізь вітер і сніг, доки заметіль не почала слабшати.

Білий світ поволі змінювався.

Снігу ставало дедалі менше.

Спочатку з-під нього показалася темна земля.

Потім Флінт побачив перші зелені стебла.

Ще кілька кроків —

і сніг залишився позаду.

Перед ними простягався зелений луг.

Вітер легко гойдав високу траву. Серед неї росли десятки польових квітів — білих, жовтих, синіх.

Флінт зробив кілька кроків уперед.

Мірель не пішла за ним.

Він озирнувся.

Вона стояла на межі зими.

За її спиною падав сніг.

Перед нею колихалася зелена трава.

Мірель дивилася на неї так, наче боялася зробити наступний крок.

А потім ступила вперед.

Уперше за сім років її нога торкнулася зеленої трави.

Мірель завмерла.

Зробила ще один крок.

Потім ще один.

Побачила серед трави маленьку квітку й повільно опустилася біля неї.

Обережно торкнулася пелюсток пальцями.

По її щоці покотилася сльоза.

За нею — ще одна.

— Я так давно не бачила квітів…

Флінт стояв поруч.

Цього разу він не жартував.

Не намагався нічого сказати.

Він просто залишився поруч.

Минуло кілька хвилин.

Мірель усе ще сиділа серед трави, розглядаючи квіти, коли Флінт нарешті порушив мовчання.

— Можна тебе дещо запитати?

Вона витерла сльози й глянула на нього.

— Ти досі жодного разу не питав дозволу.

— Вирішив виправитися.

— Не вірю.

Флінт усміхнувся й сів у траву поруч.

— Якою ти була до всього цього?

— До чого?

— До замку. Печаті. Семи років серед снігу.

Мірель замислилася.

— Звичайною.

— Це дуже змістовна відповідь.

— А що ти хочеш почути?

— Не знаю. Розкажи про себе.

Мірель подивилася на нього з легкою цікавістю.

— А ти про себе майже нічого не розповів.

— Я перший запитав.

— Тоді я перша не відповім.

Флінт тихо засміявся.

— Добре. Справедливо.

Він ліг на траву й заклав руки за голову.

— Батьків я не знав.

Посмішка Мірель зникла.

— Зовсім?

— Зовсім. Не знаю, ким вони були, звідки. Навіть облич не пам’ятаю.

— Хто тебе виховував?

— Переважно я сам.

Мірель повернулася до нього.

— Як?

— Як міг.

Флінт знизав плечима.

— Спочатку просив їжу. Потім зрозумів, що люди значно охочіше залишають її без нагляду, ніж віддають.

— І ти почав красти.

— Я волію казати «навчився виживати».

— Ти злодій.

— А ти швидко вчишся.

Мірель усміхнулася.

— Було по-різному, — продовжив Флінт. — Вулиці, закинуті будинки, іноді таверни, якщо вдавалося заробити. А потім я зрозумів, що замки відкриваються значно легше, ніж людські серця.

— Це було жахливо.

— Не завжди.

Флінт глянув на небо.

— Я вижив.

Мірель трохи помовчала.

— А твоя сестра?

На обличчі Флінта з’явилася тепла усмішка.

— Її я зустрів пізніше.

— Тобто вона не рідна?

— Ні.

— Але ти називаєш її сестрою.

Флінт повернув голову до Мірель.

— Бо вона моя сестра.

Мірель нічого не сказала.

Лише кивнула.

Флінт підвівся на ліктях.

— Тепер твоя черга.

— Я пам’ятаю.

Вона провела долонею по траві.

— У мене все було інакше. Я знала своїх батьків. Знала свою родину. Знала, ким маю стати.

— Хранителькою?

— Так.

Мірель почала розповідати.

Про дитинство в замку.

Про батька, який із ранніх років навчав її тому, що одного дня відповідальність за Печать перейде до неї.

Про матір.

Про людей, які колись наповнювали коридори замку голосами, музикою та сміхом.

Флінту було важко уявити те місце живим.

— Там справді хтось сміявся? — запитав він.

— Уяви собі.

— Після знайомства з тобою це складно.

Мірель штовхнула його в плече.

Флінт засміявся.

— А потім настав той день, — тихіше продовжила вона.

Флінт перестав усміхатися.

Мірель дивилася кудись удалину.

Вона розповіла йому, як сім років тому все змінилося.

Як Печать почала слабшати.

Як холод уперше проник туди, куди раніше не міг дістатися.

Як її родина намагалася втримати його.

І як зрештою обов’язок Хранительки перейшов до неї.

Після того дня замок уже ніколи не був таким, як раніше.

З роками людей ставало дедалі менше.

А одного дня Мірель зрозуміла, що залишилася сама.

Флінт мовчав.

— Тепер розумієш? — запитала вона.

— Що саме?