Розділ 3. Сніговий сад

До замку Флінт дістався лише надвечір.

Останні години дороги були найважчими.

Сніг доходив майже до колін, вітер бив у лице, а холод пробирався під одяг так, ніби тканини взагалі не існувало.

Коли крізь білу імлу нарешті проступили високі стіни, Флінт зупинився.

Замок був величезним.

Темні башти здіймалися над засніженими мурами, гублячись у тумані. Камінь вкривав товстий шар інею, а з дахів звисали довгі крижані бурульки.

Флінт кілька секунд дивився на ворота.

Вони були відчинені.

— Зручно.

Він поправив плащ і рушив уперед.

Ніхто його не зупинив.

Не було варти.

Не було слуг.

Не було навіть слідів на снігу.

Лише його власні кроки порушували тишу.

За воротами простягалося велике подвір’я, майже повністю поховане під снігом. Флінт пройшов повз порожні будівлі, кілька разів озирнувся й нарешті побачив стежку, що вела вглиб замкових земель.

Вона привела його до саду.

Флінт зупинився.

Сотні квітів.

Троянди, лілії, невідомі йому рослини — усе застигло під тонким шаром прозорого льоду.

Здавалося, сад замерз за одну мить.

Квіти не зів’яли.

Не опали.

Просто зупинилися.

А посеред них стояв золотий трон.

І на ньому сиділа дівчина.

На троні златім, серед квітів крижаних,
Сиділа відьма у кайданах вікових.
Волосся біле — наче сніг, що вкрив весь світ,
Та золото жило в очах її ясних.

Навколо — лід. Навколо — вічна тиша.
Мороз лежав на змучених плечах.
Та серед царства холоду і криги
Ще жевріло тепло в її очах.

Флінт кілька секунд мовчки дивився на неї.

Потім підійшов ближче.

— Ти тут відьму не бачила? Кажуть, вона льодом стріляє.

Дівчина повільно підняла на нього золоті очі.

— Я не відьма. Я Мірель, хран…

— Та я бачу, що ти не відьма.

Мірель замовкла.

Флінт оглянув її з голови до ніг.

— Відьми старі й страшні, а ти красива. Ще й ці ланцюги… Ти полонянка?

Він озирнувся.

— То де відьма? Мені треба її вбити й швидше повернутися до сестри.

На обличчі дівчини з’явилося роздратування.

— Так от, я і є Мірель! Хранителька цього замку! І я не відьма!

Флінт кліпнув.

— А відьма?

— Та не відьма я, невігласе!

— Добре. Не відьма.

Мірель видихнула.

Флінт указав на ланцюги.

— А це тоді що?

— Частина Печаті.

— Якої ще Печаті?

— Тієї, яку не можна руйнувати.

Флінт трохи помовчав.

— Зрозуміло.

Мірель підозріло примружилася.

— Справді?

— Ні.

Вона зітхнула.

— Як тебе звати?

— Флінт.

— І хто послав тебе сюди, Флінте?

— Король Рейнар.

Мірель завмерла.

— Рейнар?

— Знаєш його?

— Знаю достатньо.

Вона кілька секунд дивилася на Флінта.

— І що саме він тобі сказав?

— Що десь тут живе відьма. Через неї холод поширюється на північ. Я маю знайти її та вбити.

Мірель мовчала.

Потім повільно оглянула порожній сад.

— Тут немає іншої жінки. Немає відьми. Немає нікого. Є лише я.

Флінт теж озирнувся.

— Тобто…

— Тебе, найімовірніше, обманули й послали сюди вбити мене.

Флінт подивився на неї.

— Це незручно.

— Незручно?

— Ну… я вже сказав, що ти красива.

Мірель кілька секунд дивилася на нього так, ніби намагалася вирішити, чи він знущається.

— Ти прийшов сюди мене вбити.

— Я цього ще не знав.

— А тепер знаєш.

— Тепер знаю.

— І?

Флінт знизав плечима.

— Тепер убивати тебе якось неввічливо.

Ланцюги біля ніг Мірель здригнулися.

Флінт опустив погляд.

— О.

Ланцюг стрімко ковзнув по землі.

Ще один піднявся слідом.

За мить вони обвили руки й тулуб Флінта.

— Гей!

— Я не можу дозволити людині, яку послали мене вбити, просто ходити замком.

— Я ж сказав, що не збираюся тебе вбивати!

— Ти сказав, що це неввічливо.

— Для мене це майже обіцянка.

Флінт спробував поворухнути руками.

І раптом ланцюги ослабли.

Один за одним вони зісковзнули з нього й упали на землю.

Мірель завмерла.

— Як?..

Флінт подивився на ланцюги.

— Що «як»?

— Як ти їх зняв?

— Я?

— Так, ти.

— Я думав, це ти мене відпустила.

— Ні.

Флінт нахилився й підняв один із ланцюгів.

— Може, зламався?

— Відпусти!

Він одразу розтиснув пальці.

Ланцюг упав.

Мірель підняла руку.

Ланцюги знову ожили.

Цього разу вони обвили Флінта щільніше.

Він навіть не встиг нічого сказати.

Минуло кілька секунд.

Ланцюги знову ослабли.

І впали.

Флінт розвів руками.

— Бачиш?

— Цього не може бути…

— Ну, лежать же.

Мірель підняла на нього погляд.

— Хто ти?

— Флінт.

— Я не про ім’я.

— Злодій.

Мірель заплющила очі.

— Ти знущаєшся?

— Ні. Я справді злодій.

— Я вже зрозуміла.

Флінт ще раз глянув на ланцюги.

— То що тепер?

— Що?

— Відьми немає. Тебе я вбивати не буду. Що мені тепер робити?

— Повертайся додому.

Посмішка з обличчя Флінта зникла.

— Не можу.

Мірель помітила зміну в його голосі.

— Чому?

— Через сестру.

— Що з нею?

Флінт помовчав.

— Хворіє.

— Давно?

— Достатньо.

Він відвів погляд.

— Майже не встає з ліжка. Шкіра бліда. Руки постійно холодні.

Флінт стиснув щелепу.

— Наче життя потроху залишає її.

Мірель кілька секунд мовчала.

— І король пообіцяв допомогти?

— Лікарів. І свободу.

— Тобі?

— Мені.

— Ти злочинець?

Флінт глянув на неї.

— Ми ж уже з’ясували, що я злодій.

— Справді.

— Мені байдуже до свободи. Нехай хоч назад у камеру посадить. Головне, щоб сестрі допомогли.