Розділ 2. Остання зустріч

Король наказав видати Флінту все необхідне для подорожі.

Йому дали теплий одяг, припаси, зброю та трохи грошей, після чого виставили за ворота замку.

Флінт закинув сумку на плече й підняв погляд до неба.

— Із злодія у вбивці відьом… Флінте, як ти взагалі докотився до такого?

Похитавши головою, він рушив додому.

Перед дорогою залишалася одна важлива справа.

Попрощатися із сестрою.

Діставшись дому, Флінт тихо відчинив двері й увійшов.

У кімнаті було тихо.

На ліжку лежала його молодша сестра. Довге чорне волосся розсипалося по подушці, зелені очі дивилися на нього з-під важких повік, а бліда шкіра лише сильніше видавала її хворобу.

Вона повернула голову.

— Флінте… де ти був? — хриплувато запитала вона.

Флінт підійшов ближче.

— Сестричко, мене спіймали.

Приховувати від неї правду він не став.

Дівчина насупилася.

— Ти знову крав? Я ж тебе просила…

— Так, знаю.

Флінт сів поруч із нею.

— Але я не можу залишити тебе в такому стані.

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— Тоді як ти вийшов?

— Король запропонував угоду.

Флінт помовчав.

— Тому я поїду на деякий час. А за тобою подивляться лікарі. Хороші лікарі.

Він усміхнувся, намагаючись хоч трохи її заспокоїти.

— Тож цього разу просто відпочивай і не думай про мене.

Флінт підвівся.

На мить його звична усмішка зникла.

— Люблю тебе.

— І я тебе, — тихо мовила вона.

Флінт нахилився й поцілував її в лоб.

Потім закинув сумку на плече й попрямував до дверей.

— Флінте.

Він озирнувся.

Сестра дивилася на нього з ліжка.

— Повертайся.

Флінт усміхнувся.

— А куди я подінуся?

Він зачинив за собою двері й вийшов на вулицю.

Діставшись найближчої таверни, Флінт вирішив почати з найпростішого — дізнатися дорогу.

Він переходив від столу до столу, розпитуючи про холодний замок, відьму та землі, скуті кригою.

Та марно.

Одні лише відмахувалися, інші дивилися на нього так, ніби він розповідав дитячу казку, а більшість взагалі нічого не знала.

Лише господар таверни, почувши його запитання, перестав протирати кухоль і похмуро поглянув на Флінта.

— Не шукай туди дороги, хлопче.

— Чому?

— Бо це згубне місце. Ті, хто йдуть туди, рідко повертаються.

— Мені дуже треба.

— Усім їм було треба.

Флінт сперся ліктями на стійку.

— Послухай, я не питаю, чи варто мені туди йти. Я питаю, як туди дістатися.

Господар похитав головою.

— А я кажу тобі забути про це.

Переконувати його далі було марно.

Флінт уже збирався відійти від стійки, коли почув голос із дальнього кута:

— Я знаю дорогу.

Він озирнувся.

За невеликим столом сидів торговець у дивному вбранні, якого Флінт раніше не бачив у цих краях.

— І скільки коштує твоє знання? — запитав Флінт.

Торговець усміхнувся.

— Сто золотих.

Флінт завмер.

— Сто?

— Сто.

— За те, щоб ти показав пальцем напрямок?

— За те, щоб ти не шукав його місяцями.

Флінт важко видихнув.

Сто золотих.

Усе, що в нього було.

Він подумав про сестру.

Після цього рішення вже не здавалося таким складним.

Флінт дістав гаманець і кинув його на стіл.

Торговець зважив його в руці, швидко перерахував монети й задоволено кивнув.

— Іди на південь.

Флінт почекав.

Торговець мовчав.

— І це все?

— А що ще?

Флінт кілька секунд дивився на нього.

— Я щойно віддав тобі сто золотих.

— Ти запитав дорогу. Я сказав.

— За сто золотих?!

Торговець знизав плечима.

— Міг би сказати за двісті.

Флінт мовчки дивився на нього ще кілька секунд.

— Ненавиджу торговців.

Він розвернувся й попрямував до виходу.

— Щасливої дороги! — долинуло йому вслід.

Флінт рушив на південь.

Грошей у нього більше не було, тож про таверни та теплі кімнати довелося забути. Ночував він переважно в лісах — біля невеликого багаття, загорнувшись у плащ і поклавши сумку під голову замість подушки.

Так минали дні.

Одного вечора Флінт натрапив на розбійників.

Точніше, це вони натрапили на нього.

Кілька озброєних чоловіків вийшли з-за дерев і швидко оточили самотнього мандрівника.

— Гроші є? — запитав один із них.

Флінт зітхнув.

— Були.

— А де поділися?

— Віддав торговцю.

Розбійник здивовано звів брову.

— Усі?

— Усі.

— І що ти купив?

Флінт похмуро відповів:

— Південь.

Кілька секунд панувала тиша.

А потім один із розбійників зареготав.

За ним — другий.

Невдовзі сміявся вже майже весь загін.

Флінт лише похитав головою.

— Дуже смішно.

Так, замість того щоб пограбувати одне одного, вони швидко знайшли спільну мову.

Більшу частину подальшого шляху Флінт провів разом із ними.

Розбійники виявилися непоганими супутниками. Біля вечірніх багать вони розповідали історії, сперечалися, пили й навчали Флінта тому, чого звичайному злодієві раніше майже не доводилося робити.

Битися мечем.

Спочатку меч у його руці здавався чужим. Флінт звик покладатися на швидкість, тінь та відмичку, а не зустрічати супротивника лицем до лиця.

Та день за днем рухи ставали впевненішими.

А ще розбійники помітно вдосконалили його красномовство.

Щоправда, здебільшого такими словами, яких краще було не вимовляти при королівському дворі.

Так тривало доти, доки одного ранку Флінт не помітив, що його подих перетворюється на білу пару.

З кожним днем ставало дедалі холодніше.

На траві з’явився іній.

Потім перший сніг.

Одного вечора розбійники зупинилися.

Далі на південь простягалася дорога, над якою висіла бліда морозна імла.

— Нам далі не по дорозі, — сказав один із них.

Флінт поглянув уперед.