Пульс розсинхронізації
Це почалось із миготіння. Один із параметрів подачі кисню на панелі — той, що завжди залишався зеленим — раптом став жовтим. Потім — на мить червоним. Арсен встиг тільки сфотографувати екран на планшет, бо за секунду показник повернувся до нормального. Система жодного збою не зареєструвала.
Але він знав: системи не брешуть. Люди — так. Системи — мовчать.
Наступного дня він звернув увагу на дивне: кілька вентиляторів працювали на знижених обертах. Але головне — сигнали маячків з інших секторів почали перехрещуватись. На мапі з’явились нові мітки — неактивовані раніше, невідомі.
"Корпус D" — це був їхній сектор. Так вони його знали. Але тепер система чітко показувала:
Корпус A — Стратегічна еліта (ізольований доступ)
Корпус B — Технічна підтримка та обслуговування (Діючий)
Корпус C — Нестандартні експериментальні програми (частково закритий)
Корпус D — Громадянський сектор (випробувальний режим)
Він довго вдивлявся в екран. Система, яку він обслуговував, була частиною значно більшої машини. А те, що він вважав світом — лише один з чотирьох рівнів.
Пізніше, вже в кімнаті, він поділився з Айною. Вона мовчала, гладячи волосся Ліни, яка засинала на колінах.
— То що, ми просто... один із рівнів?
— Так. Як у грі. Ми рівень для тестування. А інші — грають за іншими правилами.
Він відкрив планшет і показав їй карту. Там, у секторі A, було лише п’ять маячків. П’ять людей. П’ять “вищих”. Їхні зони харчування були удвічі більші. Температура в приміщеннях — індивідуально підлаштована. Їхні сигнали проходили через окремий канал зв’язку. Їх охороняла окрема система з позначкою «Орбітальний контроль». Айна зітхнула.
— Багаті?
— Мабуть. Або ті, хто ними був. Або ті, хто вирішив бути ними знову.
Але найбільш непояснюваним був Корпус C.
Його параметри не зчитувались. Проте раз на день через головну систему проходив пакет даних із міткою “C-синтез” — з десятками енергетичних відхилень.
Ні людей, ні маршруту. Лише час: 03:33 ночі. І в цей момент — пульсація по всій вентиляції комплексу, наче щось проходило крізь нього, щось енергетичне. Не людське.
І саме тоді Ральф, той самий працівник із бібліотеки, раптом з’явився в інженерному секторі. Без попередження. Без допуску.
— Арсене. Ви вже знаєте, що D — не весь світ. Але ви ще не знаєте, чим є C.
— Чим?
— Місцем, де людська уява отримала фізичну форму. Там — ті, кого ми називали казками. Вони живі. Ми їх не створили — ми їх розбудили.
Арсен мовчав. У нього було багато запитань — але в той момент він не міг сказати нічого.
— Ми думали, що C — буде ілюзією, — продовжив Ральф. — Але вони мають силу. Вони живуть поза правилами науки. І тепер вони почали виходити за межі свого корпусу.
Відьми, маги, істоти з інших вимірів — вони не фантазії. Вони — об’єкти. І хтось у Корпусі A хоче використати їх. А ми, Корпус B, обслуговуємо все це.
Арсен уперше відчув справжній страх. Не за себе. За Айну. За Елізу. За Ліну.
Бо він побачив, що система вже не під контролем. А майбутнє — не лише людське.