На день, який Сергій оцінив як третій, нагорі відчинилися двері. Важкі чоботи на поверсі над ними. Голоси російською, тихі й діловиті.
Дима завмер.
Двері підвалу відсунулися. Світло залило сходи — електричний ліхтар, різкий після днів у темряві. Сергій затулив обличчя звʼязаними руками й примружився від сяйва.
Два силуети. Російські солдати, озброєні, підсвічені ззаду коридорними лампами. За ними — третя постать, офіцер, судячи з крою форми. Він не спустився сходами. Просто стояв нагорі й дивився вниз.
— Хохол, — сказав офіцер. — Ходить может?
Один із солдатів спустився. Схопив Сергія за комір. Підняв на ноги. Біль у плечі був сліпучим — вивих так і лишився невправленим, чи набряк, чи те й те, — але він не закричав. Не дасть їм цієї втіхи.
— Ходить может, — доповів солдат.
— Хорошо. Веди наверх.
Вони затягли Сергія сходами. Він встиг зиркнути на Диму, проходячи повз, — блідий, спітнілий, одна нога вивернута під кутом, від якого Сергієві звело шлунок. Їхні очі зустрілися. Жоден не заговорив.
Верхній поверх був руїною. Розбомблений склад чи завод, неможливо сказати, чим це було. Радянський бетон, обвалений дах в одній секції, стіни поцятковані уламками й слідами кіптяви. Крізь пролом у стіні Сергій бачив сіре небо, голі дерева, плаский і порожній обрій. Десь на Межі, отже. Може бути де завгодно.
Офіцер чекав біля саморобного столу: двері, покладені на шлакоблоки, а на них кілька розкиданих планшетів. Він був старшим, ніж Сергій очікував. Пʼятдесят, може, шістдесят. Виснажений вигляд карʼєрного офіцера, який провів усе життя в машині й перестав перейматися будь-чим, окрім того, щоб дожити до пенсії.
— Сядь, — сказав офіцер. Один із солдатів штовхнув Сергія на стілець. — Ты сержант Сергей Ткаченко, третий гарнизонный батальон, Харьковский выступ. Позывной «Коваль». Верно?
Сергій нічого не сказав. Коваль. Він заслужив це у 2119-му, за три місяці після того, як записався, коли тримав передовий пункт постачання, імпровізуючи ремонт зламаних дронів і пошкодженого звʼязку. Прізвисько прилипло. Тепер воно, схоже, в його справі.
— Мы знаем, кто ты. Твоя биометрия совпала, когда тебя привели. Вопрос в том, что с тобой делать.
Знову нічого.
Офіцер зітхнув. Він мав утомлений вигляд, зауважив Сергій, але то була не втома того, хто занадто довго не спав, — то була втома того, хто вів цю розмову занадто багато разів.
Сергій знав таких. У чоловіка були квоти. У всіх у машині були квоти. Десь у Москві сидів чоловік із таблицею, і ця таблиця казала, що цей сектор має видати X контрактних підписів за квартал. Не вбивств. Не полонених. Підписів. Теплих тіл, що ставлять галочку про добровільний вступ до відбудовних зусиль. Труп у підвалі був марнотратством — утилізація, паперова робота, запитання про те, чому вони палять ресурси на полонених, які не дають цінності. А підпис? Підпис тримав офіцера на його посаді, його начальника — при бонусі, а чоловіка з таблицею — задоволеним тим, що програма умиротворення просувається за графіком.
Офіцерові не треба було нічого з цього пояснювати Сергієві. Він просто дістав нікотиновий інгалятор — тонкий сірий стрижень військового зразка, — клацнув ним і дав тиші зробити свою справу.
— Объясню тебе твою ситуацию, — сказав офіцер нарешті. — Тебя взяли в ходе операции по перехвату дронов четыре дня назад. Твоя часть считает тебя погибшим — рапорт уже подан. Никто за тобой не придёт. Обмена не предвидится. В административном смысле ты перестал существовать.
Сергій це знав. Знав відтоді, як наклали скотч.
— Я уполномочен, — вів далі офіцер, — предложить тебе альтернативу расстрелу. Трудовое назначение. Физический труд, вне официальных документов, под надзором. Тебя будут кормить, размещать и — со временем — возможно, освободят на нейтральную территорию, когда твой трудовой долг будет погашен.
— Трудовой долг?
— За стоимость твоего пленения, содержания и обеспечения. Вполне разумно. Лет десять, может, пятнадцать. В зависимости от продуктивности.
Сергієві стало майже смішно. Оце воно, отже. Оце був фінал. Не швидка куля в підвалі — то було б марнотратство здорового тіла. Натомість те саме, що вони робили з полоненими сто років: заганяти їх на смерть у якомусь трудовому таборі, вичавити останній ерг цінності, перш ніж вони впадуть. «Робоча сила стійкості». «Праця з відбудови». Евфемізми мінялися; реальність — ні.
— А если я откажусь?
Офіцер знизав плечима.
— Тогда вернёшься в подвал. Тебя и твоего дружка внизу запишут как «сбежавших» — что на практике означает «без вести». Ваши тела утилизируют, когда будет удобно. Ни записи, ни могилы. Твоя семья никогда не узнает, что с тобой стало.
Офіцер не згадав про іншу можливість. Завжди були покупці на незатребувані тіла — заводи регенерації протеїну, біотех-корпорації, які не ставили запитань про походження. Здоровий труп міг піти за три, може, чотири тисячі кредитів на сірому ринку. Але це була дрібниця порівняно з підписом-квотою, і паперова робота була ризикованішою. Офіцер давно все це порахував.
— У меня нет семьи, — сказав Сергій.
— Тогда тебе нечего терять, если согласишься.
Сергій подивився на офіцера. На планшети на столі. На солдатів обабіч, знуджених і терплячих, що чекали, поки це скінчиться, аби повернутися до хай там якої рутини, що її давала війна.
— А он? — запитав Сергій.
— Кто?
— Тот, что внизу.
Обличчя офіцера було порожнім.
— Он дезертир. Предатель. Его дело закрыто.
Звісно, подумав Сергій. Дима обрав приїхати сюди, обрав підписати контракт, обрав воювати за зарплату, яка ніколи не мала прийти. А коли він поскаржився на це, його ж власні люди кинули його в підвал помирати. Це була доля, яку він обрав. Сергій не відчував нічого.
— Где бы я работал? — запитав Сергій.
Йому був потрібен час. Час подумати, порахувати, скласти мапу кожної гілки цього дерева рішень. Офіцер хотів підпис — це означало, що офіцерові щось від нього потрібно, а це означало, що Сергій має важіль, хоч який слабкий. Кожне запитання було ще кількома секундами, щоб перебрати можливості.