Підвал

Спуск

Сергія скинули бетонними сходами, наче багаж. Чотири сходинки, може, пʼять — він перестав рахувати, коли плече вдарилося об майданчик і в очах побіліло.

Двері підвалу гримнули. Засуви з рипінням стали на місце. Потім тиша, окрім власного дихання й далекого гулу генератора десь нагорі.

Він лежав нерухомо, каталогізуючи ушкодження так, як його вчили. Плече — вивих, схоже. Ребра — тріщини, точно; кожен вдих був невеликими перемовинами з болем. Обличчя — набрякле, одне око запливло, смак крові вже назавжди. Руки звʼязані спереду скотчем, шар за шаром, туго, клейка стрічка тягла шкіру, і без того здерту.

У підвалі було темно. Не суцільна темрява — крізь вентиляційну ґратку високо на стіні просочувалося тьмяне сіре світло, достатнє, щоб окреслити обриси. Достатнє, щоб побачити, що він не сам.

Хтось сидів у кутку.

Сергій не ворухнувся. Не заговорив. Дав своєму єдиному вцілілому оку звикнути. Обрис проступив: чоловік, згорблений біля стіни, коліна підтягнуті до грудей. Російська форма. Той самий строкатий цифровий візерунок, який носили всі вони, хоча цей був порваний на плечі й заплямований чимось темнішим за бруд.

— Трясця твоїй матері, — видихнув Сергій.

— Живой, — сказав обрис. Російською. Пласко, втомлено, не питання.

Сергій не відповів. Він знову спробував скотч, яким були звʼязані його руки, на міцність — той не піддавався — а потім повільно, болісно сів під протилежною стіною. Вісім метрів підвалу між ними. Достатньо.

— Ногу мне сломали, — сказав росіянин із густим бурятським акцентом, сплющуючи голосні так, що це видавало в ньому східняка, далекого від Москви. — Два дня назад. Может, три. Тут не поймёшь.

Сергій усе ще мовчав.

— Я не собираюсь… — Росіянин видав звук, що міг бути сміхом. — Что, драться с тобой? Чем? Я даже встать не могу.

— Якого біса тебе сюди запроторили? — запитання вирвалося хрипко.

Горло пересохло, набрякле там, де його душили під час «допиту». Який не був жодним допитом — просто розвага, біль заради болю, розминка перед тим, що мало настати.

Росіянин повернув голову на звук, але в його очах не було розуміння — лише порожнє, втомлене нерозуміння. Українська для нього була просто шумом. Ще одна річ, якої він не розумів у країні, куди його прислали вбивати.

— Не понимаю, — сказав росіянин. — Говори по-нашему, если хочешь, чтоб я ответил.

Сергій відчув, як у роті збирається жовч. Ось воно, ще одне приниження — говорити мовою окупанта, щоб окупант його зрозумів. Але вибору не було. Сам звук української, схоже, дратував росіянина, а Сергієві потрібні були відповіді більше, ніж гідність. Він проковтнув і перейшов на російську, і кожне слово відчувалося як зрада, якої від нього вимагали обставини.

— Что ты здесь делаешь? — запитав він.

— То же, что и ты, — сказав росіянин. — Кто-то решил, что тут от меня больше пользы, чем там.

— Врёшь. Ты один из них.

— Я был одним из них. — Пауза. — Потом я сказал командиру, что хочу свою зарплату. Ту, что они полгода «придерживают». Сказал, что пойду к военному прокурору, если она не появится.

Тиша.

— Он сказал, что я предатель. Сказал, что я работаю на украинскую разведку. — Росіянин посунувся, і Сергій почув скрегіт кістки об кістку — нога, погано складена чи не складена взагалі. — Сначала привязали к дереву. Оставили на ночь. Сказали — посмотрим, добьёт ли тебя украинский дрон, избавит нас от бумажной работы.

Він замовк. Вдихнув.

— Дрон прилетел. Повисел секунд тридцать. Потом улетел. Видать, я не стоил боеприпаса. Наутро решили отправить меня в штурмовую группу — им вечно не хватает мяса для штурмов. Ну и бросили сюда, ждать. С тех пор никого не видел, только огрызки жратвы и грязную воду сверху кидают. А теперь ты.

Сергій обмірковував це. Це було абсурдно. І водночас, він знав, цілком правдоподібно. Російська армія 2132 року була тією самою російською армією, якою була у 2024-му — машиною для перетворення строковиків на втрати, а офіцерів — на мільйонерів. Межа цього не змінила. Якщо й змінила, то заморожена війна лише вдосконалила аферу: немає перемоги, щоб виправдати витрати, немає поразки, щоб викликати перевірку, лише нескінченний контракт, який поновлює сам себе, ріка оборонних грошей тече вгору, а війська на дні отримують боргові розписки й мішки для трупів.

— Как тебя зовут? — запитав Сергій.

— Какая разница?

— Наверное, никакой.

Росіянин довго мовчав. Потім:

— Дима. Из Улан-Удэ. Ты?

— Сергей. Из ниоткуда. Моего села больше нет.

— А. — Дима знову посунувся, ще один скрегіт. — Из этих.

— Из каких?

— Из злых. Из тех, кто и вправду в это верит.

Сергій відчув, як у грудях осідає щось холодне. Не гнів — він був надто виснажений для гніву. Щось давніше. Щось, що було з ним відтоді, як йому виповнилося девʼятнадцять і перший удар дрона перетворив батьківський дім на воронку, а всіх, кого він знав, — на статистику.

— Я верю в то, что надо выжить, — сказав він. — Я верю в свой взвод. Я верю в людей, рядом с которыми воюю. Всё остальное — флаг, речи, контракты на «инфраструктуру устойчивости» — это для Consortium. Для Vydnova, Oborona и всех прочих. Им позволено верить. Мне позволено только истекать кровью.

Він замовк. Холодне щось у грудях заворушилося.

— Но хочешь знать, во что я на самом деле верю? Я верю, что твой народ мог остановить это сто лет назад. Мог развернуться и пойти на Москву вместо того, чтобы идти на Киев. Мог сказать «нет». Мог восстать. Но вы не восстали. Вы приходите снова. Поколение за поколением вы приходите убивать нас, и у каждого из вас одна и та же отговорка — «не было другого выхода», «у меня не было выбора», «система меня заставила». Система не заставляла вас переходить нашу границу. Система не заставляла вас жать на курок. Это сделали вы. Вы делаете это снова и снова. А потом хотите, чтоб я вас жалел, потому что твой командир украл твою зарплату?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше