Глава 2

Сьогодні мій перший день в ролі підмінної. Я зробила чималі зусилля, аби на годину раніше звичайного піднятися. Ще раз переконалася, що робота за графіком точно мені не підходить. У моїх проєктах також чіткі завдання та дедлайни. Але графік я собі встановлюю сама. 

Скористалася орбітреком Світлани, прийняла душ. Легкий, звичний сніданок, кава. Макіяж нюд. Заколола волосся в охайну гульку. Одягла свій синій брючний костюм, білу шовкову строгу блузку. За вушко улюблений парфум. Дивлюсь у дзеркало й офігіваю. Ось так – мене від Світлани не відрізнити. Але манери, характер різні. Зрештою, сестра дала добро на особливу роль – розгніваної, ображеної фурії. А це – я в гніві. Все вийде. Або візьму Ланку до себе на роботу, якщо той тиран її звільнить через мій прокол. Хм… Хіба проблема? Буде мені каву варити, не йому…

Готова вже виходити. Взуваю туфлі. Але мій Міко сидить навпроти дверей і нявчить. Не пускає. Мій рудик дуже розумний кіт.  Ми з ним разом уже сім років. Він дістався мені у спадок від бабусі малим кошеням. Тепер ми – не розлий вода. Він чемний. Але від учора дратується й нявчить безперестанку. Нова квартира, незвична обстановка. У Міко стрес.

Витрачаю добрих п'ятнадцять хвилин, щоб з ним домовитись. І нарешті, нехотя, мій рудик мене відпускає. Повільно йду до офісу. Пощастило, що близько. Я на підборах. Не звикла. До початку робочого дня маю в запасі ще пів години. Тож встигну й оглянути робоче місце, й розібратися з кавовим апаратом. Світлана попередила, що бос пунктуальний, а кавомашина – сенсор. 

Сьогодні останній тиждень травня, а початок робочого – понеділок. Для всіх понеділок – день складний. А для мене звичайний. Всі дні у моєму житті по своєму цікаві та особисто сплановані так, як мені зручно. Та не сьогодні. 

Дорога до офісу – наче екзамен. Вперше. Але мене всі впізнають, вітаються. Охорона спокійно пропускає. Правда, тут електронні перепустки. Тож не дивно.

Ліфт, коридор, кабінет. Освоююсь, вмикаю комп'ютер. Виймаю з шухляди документи на підпис босу. Ще раз проглядаю графік Кирила Дмитровича, хоч вивчила його вже на пам’ять. О господи, коли це я так хвилювалася? Кумедно.

Акуратно ставлю змінне взуття – сліпони під стіл. Бо навряд я витримаю весь день на підборах. А в чому я сиджу за столом, тут не видно. Стіл закритий панеллю аж до підлоги. Це тішить. Роблю пробну каву для себе, аби впевнитись, що все працює. Хвилина споглядання мого відображення в чорному сенсорі, і моє капучино готове.  

Обіймаю тепле горнятко долонями. Роблю ковток. Смакота! Наступний, і підходжу до вікна. Ранкове голубе небо в пухнастих поодиноких хмаринках, яскраве сонце засліплює. Погода чудова! А внизу добре проглядається паркування. П'ятий поверх. Машини щільно заповнюють свої місця. Поруч з ними метушаться чоловіки й жінки в ділових, строгих костюмах. Офіс готується до плідного робочого дня.

Роблю останній ковток кави й ставлю блюдце з горнятком на підвіконня. Помічаю, як на паркування зарулює чорний джип з особливими номерами. Три сімки. Світлана попередила мене про цей нюанс. Хвилину-другу втикаю, як мій сьогоднішній бос граційно випливає з авто.

Спрацьовує електрозамок. Високий, широкоплечий чоловік з портфелем в лівій руці, прокручуючи ключі від авто на вказівному пальці, направляється до центральних дверей офісу. Завмираю, роздумуючи як краще його зустріти. Свідома – ще кілька хвилин, і мій бос з'явиться тут. Мені має бути байдуже. Я знаю, що чудово впораюся з цією невибагливою роботою. Але чогось хвилююся. Вирішую зустріти боса, зосереджено працюючи. Він же ж у нас трудоголік. Треба приготувати каву для боса.

Дістаю порцелянове біле горнятко з шафки. Ставлю в нішу кавомашини. Вибираю потрібну каву з меню сенсора. Відразу густий ароматний напій двома тонкими цівками стікає донизу, заповнюючи горнятко. А я сідаю в крісло перед монітором комп'ютера і розглядаю відкриту вкладку з графіком боса на тиждень.

– Доброго ранку, Лано! – вривається приємний оксамитовий баритон в мій особистий простір. – Все добре?

– Просто чудово, – позіхаю, прикриваючись рукою, і потягуюсь, від’їхавши кріслом трохи назад. Чогось пригадався смішний кадр з моєї останньої анімації. Кирило нагадав мені того героя, і я не втрималася.

– Не виспалась? – глузливо кидає.

– Та наче ні… Просто я планувала в цей час вже летіти до моря, а довелося виходити на роботу. Ще не налаштувалася, – прокидається акторка в мені й видає тираду фраз, які приводять мого боса в ступор. Напевне Світлана так не поводиться. Але ж просила побісити. От я й бішу. 

– Тоді налаштовуйся і до праці. Час – гроші, – оглядає мене від маківки до п'ят і мружиться. Невже помітив? Та ні! Не може бути. Ми з сестрою одне лице. Тим більше сьогодні я зробила і макіяж, і зачіску, як робить Лана. Голоси в нас ну дуже вже схожі. А бос відлипає та кидає.  – Приготуй мені каву. 

– Уже! – повільно піднімаюся з крісла й прямую до кавомашини.

– Тоді я чекаю на тебе з кавою і документами в кабінеті, – вказує пальцями на двері та рішуче робить крок до дверей. – До речі, що це за ноу-хау  залишати немитий посуд на підвіконні?

Летить перша шпилька в мій бік, а я… Ні, не огризаюся. Знущаюся:

– Перепрошую, босе! Більше це не повториться. Випадково, – бурчу, бо розізлив. Це ж треба! Помітив. Який дріб’язковий педант. Пропалюю його поглядом. Кирило хапається за ручку і рвучко тягне двері кабінету на себе,  та чомусь одночасно робить крок уперед. Не розрахував і дістав по чолі.