Глава 1

–  Мілано, ти не можеш відмовити мені в такій дрібничці. Для тебе це елементарно, а для мене важливо, –  супиться Світлана, нетерпляче переступаючи  з ноги на ногу. – Ти ж моя подруга. Найкраща. Чуєш? Зрештою, ти моя сестра. Ми, як одне ціле.  Хіба ти забула, як ми виручали одна одну в дитинстві?

– Та чому ж не можу? Запросто! – сердито буркаю. – Ти ж мене не чуєш, коли я даю тобі слушну пораду. І, як подруга. І, як сестра.  Казала ж тобі мільйон разів: зміни роботу. Я допоможу, ще й підстрахую. А ти вчепилася, як вош кожуха. Я тільки-но закінчила проєкт. Хочу перепочити. Якраз підшукую якийсь екзотичний тур на тиждень. Розважусь.

– Чудово! Я ж саме пропоную тобі екстремальну розвагу на тиждень. Безплатно. Мене виручиш, а заодно провчиш мого боса. Бо дуже вже останнім часом нестерпний. Прискіпується до найменшої дрібниці. А потім поїдеш собі на острови, – благальний погляд Ланки пропалює моє обличчя. Вона ще з дитинства навчилася вити з мене мотузки.

– Лано, зрозумій, цього разу ти повинна з ним розібратись сама, – пробую толерантно відмовити, аби не послати. Все ж таки моя рідна сестра-близнючка. Але в кого вона така вперта та непрактична. Дозволила мужикам сісти на шию. Й вони егоїстично їздять на ній. Без різниці. Чи то бос, чи то хлопець. – Скажи твердо. Доведи, що тобі дуже потрібно. Зрештою, наголоси, що твоє особисте щастя на кону. Він хоч і трудоголік, але ж не тиран? Чи в цьому я помиляюся?

– Лануль, ти його просто не знаєш. Він якщо вперся, то вже не перепреш, –  сумно видихає Світлана. – Каже, що я на нього працюю, не він на мене. І гроші мені платить немаленькі. Якщо щось не влаштовує, то можу йти. А мені ця робота потрібна. Я вже звикла. Поруч з домом, ти ж знаєш, яка то вагома перевага. І бос не пристає. А все решта можна стерпіти й підлаштуватись. Просто цього разу у мене справжній форс-мажор.

– А що сталось? У тебе не вийшло домовитися з твоїм хлопцем? – іронізую через ту її поступливість мужикам. – Ви не комунікуєте?

– Міланко, перестань! – бачу, як закипає. Вічно вона за нього заступається. А він ледаркуватий блазень. Вже два роки успішно їздить їй по вухах.

– Уже перестала, – роблю відсторонений жест руками. – Живи, як хочеш. Але і я не вв’язуватимусь у твою авантюру. Сто років треба. Тим більше, що твій бос мене відразу розкусить. Хай ми й схожі, як дві краплі води, але різні. Ну дужеее вже різні. Як північ і південь. І це видно неозброєним оком навіть чужому. Невже ти  думаєш, що твій педантичний бос не помітить підміни, якщо він помічає найдрібнішу деталь у всьому? 

– Ланочко! Ну, будь ласка! – ангельськи складає руки. – Я тобі все покажу, занотую його звички, яку каву він п'є зранку, а яку під вечір. Я вже розписала його графік на наступний тиждень. Будеш тільки коригувати. Там нічого складного. Якщо ти подужала вищу математику та вебдизайн, то узгоджувати зустрічі мого боса, подавати каву, вести документацію й супроводжувати його на переговорах – проблемою точно не буде. Мені ну дужеее вже треба!

– Що? – вона знає, що я погоджусь. І я це знаю. Бо коли це я сестрі відмовляла. – Давай, посвяти мене в деталі. Що за такі нагальні обставини у тебе цього разу?

– Я знала, що ти найкраща! – Світлана сідає на крісло поруч, а я все ще навіщось проглядаю тури.  – Нарешті, вперше за два роки Олег організував нам поїздку на море. А Кирило рогом уперся і не дає мені відпустку. Бачте, він запускає новий проєкт і без мене не впорається.  А я конче мушу поїхати з Олегом. Не руйнувати ж стосунків через роботу. А за одно й шефа трохи провчити потрібно. Ти ж, сподіваюся, скористаєшся своїми здібностями, якщо дістане. А діставати – то його фішка. Сам трудоголік. Працює 24/7. І інших мучить. На жаль, таких здібностей, як у тебе, я не маю. А то б сама вже давно повідьмачила. 

– А що так? Ти ж кажеш, що звикла, – механічно клацаю мишкою, щоразу відкриваючи нову вкладку на моніторі ноута. 

– Моментами дихнути не дає, але платить добре. Я вже казала. Це і тримає головним чином. А ще близько. Бо інакше я б не терпіла його безкінечні прискіпування й затримки допізна. А коли я хочу піти швидше, то, як на зло, завалює купою старих документів, наголошуючи, що це терміново. Зайвий вихідний не допросишся. А тут вирішив взяти мене у відрядження. Навіщо я йому там здалася, на тих переговорах? Завжди без мене обходився.

– Овва! Слухай, Ланко, а може він на тебе запав, а сказати не насмілюється? – закриваю свій ноут і втуплююся в сестричку, підпираючи кулаком щоку. Мила красуня. Але ж які ми все-таки різні завжди були. Вона постійно цікавилася модою, хлопцями. А мене приваблювало навчання і вебдизайн. Зрештою, вона секретар-референт, а я CG-художник, фрилансер з вільним графіком. Я кайфую від роботи та насолоджуюся життям. У 22 в мене сучасний будинок за містом, авто, подорожі. А головне – незалежність, вільний графік, зручний одяг і мій рудик Міко. В Ланки зйомна квартира, графік, дрес-код, підбори, які я не зношу, трохи ледачий хлопець і вреднючий бос над головою щодня. Проте, кожна задоволена своїм життям. Ми однозначно різні. Просто ну дужеее різні. 

– Та не вигадуй! Я б точно помітила. Кирило, звичайно ж з кимось спить, але його пасію за ті два з половиною роки я не бачила. А на роботі він не фліртує. Думаю – це принцип у нього такий. Мене влаштовує. Бо Олег у мене хлопець ревнивий. А кому це потрібно? У нас стосунки, – хизується сестра своєю перевагою хоч в чомусь. А я думаю, що її Олега я б точно не обрала. Доволі таки лінькуватий та жлобний, хоч загалом непоганий хлопець. Грошей на квіти шкодує, засранець. Для нього це, бачте, гроші на вітер. А увага? Емоція? Ланку ж влаштовує. Кохання – підступна штука.