Глава 6

Як я зрозуміла, що це саме заступник президента? А що тут розуміти?! Темно-русяве волосся, гострий погляд сіро-блакитних очей з-під окулярів у тонкій оправі, витончений ніс, фігурна неголеність на обличчі, волосинка до волосинки, нічого зайвого. Вище за мене майже на голову, цей педант в ретельно випрасуваний світло-блакитній сорочці і чорно-синій краватці поглядав зовсім не дружньо. Потрапити до Бондаря на язик не хотів ніхто, це я вже знала. Суворий, строгий, безапеляційний, він наводив страх на всю компанію. Хоча як на мене куди страшнішим був президент, який міг над тобою сміятися і навіть глузувати, а в наступну мить з кам'яним виразом обличчя викинути з офісу стусаном під м'яке місце.

– Ви хто? Що тут робите? – насів Микола Анатолійович.

– Добрий день, я нова помічниця Руслана Володимировича, – кивнула я, намагаючись бути ввічливою. – Леонора Смирна.

– Чому не на робочому місці?

Я притиснула до грудей пачку паперу, а то якось напружувати почав цей індивід:

– Ось, папір у принтері закінчилася, прийшла поповнити запаси.

– Взяти папір – секундна справа, а ви тут знаходитися вже довго. Останні п'ять хвилин в коридорі я вас не бачив. Відволікаєте наших офіс-менеджерів? – не відставав віцик.

Все, теж буду так його звати, бо заслужив. Господи, дай мені терпіння!

– Зовсім ні, поставила всього декілька питань по роботі, я тут людина нова...

– Незнання законів не звільняє від відповідальності! – продовжував він. – Тут ніхто не веде пустопорожніх розмов, у всіх роботи по горло, особливо у вас як у помічниці президента. Хоча сумніваюся, що з таким підходом до своїх обов'язків ви тут довго затримаєтеся. Я як віце-президент не став би тримати в компанії ледарку.

Секундочку, це він мені зараз загрожує звільненням?! Хоче зруйнувати всі мої плани? Бачить Боженька, я стримувалася, але більше не можу спокійно дивитися на цю зарозуміло-зневажливу фізіономію!

– Так-так, пане віце-президенте, – я опустила очі до підлоги, – вже біжу на своє робоче місце, – і, проходячи повз, нібито випадково послабила хватку і впустила стопку паперу прямісінько на його ногу. А нема чого дивитися на мене як на бруд під нігтями!

Бондар завив.

– Ох, вибачте, будь ласка, – я підхопила папір і почала покаянно кланятися. – Я така незграбна... Так поспішала до себе в приймальню. Як ви?

Почулися стримані смішки офіс-менеджерів. Поглянула на віцика. Ох, краще б не дивилася. Здається, мене зараз на місці вб'ють. Зрозумів, що я навмисне? Чи ні?

– Як тільки головний взяв таку незграбу?! – процідив він, потираючи хворе місце.

– А у нього вибору не було... – пробурмотіла я.

– Що ви сказали?

– Я кажу, що виявилася кращою кандидаткою, – повторила голосніше.

– Значить, у нього просто був поганий асортимент.

Так, тримайте мене семеро, я на нього зараз ще що-небудь переверну, наприклад, он ту шафу!

– Смію вас запевнити, що Руслан Володимирович не пошкодує про моє призначення! – заявила з усією впевненістю. – Я стану йому найнадійнішим помічником.

– Що ж, подивимося, чи зможете ви відповісти за свої слова... – і зробив жест рукою, який означає «я за тобою стежу». Так-с, тільки цього мені не вистачало! Невже моя місія ускладниться через цього надокучливого суб'єкта? – А тепер повертайтеся до роботи!

Ну, чоловіче, ти нарвався! Стежити він за мною надумав. Нічого, я придумаю, як прибрати тебе зі шляху, щоб не заважав моїй помсті.

У приймальню я повернулася з бойовим настроєм, обмірковуючи, як можна зрушити гору під назвою «віце-президент». Незабаром до мене завітала педантичного виду дівчина, що назвалася Ніною, особистою помічницею Миколи Анатолійовича, і залишила папку з документами на підпис Арсеніну. Вона виглядала суворою і стриманою, поглядала на мене з помірним інтересом, як на дивовижну тваринку. Не маю сумнівів, що витримати віцика зможе тільки його копія в жіночому тілі, хтось інший просто з глузду з'їде. Окинувши мене прощальним поглядом, Ніночка хмикнула і похитала головою. І що це було?! Схвалення чи навпаки? Цікаво, вона вже в курсі, що я її керівникові травмувала ногу?

До речі про керівників. Коли там мій повернеться? У мене всього близько двох годин перед «іспитом», який збирається влаштувати бос, а в голові досі сумбур. Я засіла за комп'ютер, паралельно гортаючи документацію, вбиваючи в пам'ять всю необхідну інформацію для майбутньої поїздки. Я не маю права програти! Не тоді, коли гігантськими кроками наближаюся до бажаної помсти.

О пів на п'яту вечора повернувся президент і покликав віцика на міні-нараду. Бондар, увійшовши до нашої приймальні, кинув на мене вбивчий погляд і зник у кабінеті шефа. Так-с, здається, на мене зараз будуть скаржитися. Ну нічого, головне, що справу свою я роблю добре. Незважаючи на те, що мені довелося відволікатися на телефонні дзвінки, я утрамбувала у свідомості всі основні відомості для переговорів і була готова до допиту. Нехай питає, що хоче, в бруд обличчям не вдарю! А до завтра ще раз все прогляну, щоб уже напевно вклалося.

Нарада головних тривало не дуже довго, і, проходячи повз мене до виходу, Микола Анатолійович фактично всім своїм виглядом говорив: «Ти будеш покарана». А потім покликав мене за собою. Я запитально поглянула на Арсеніна, що з'явився в дверях кабінету (я ж його підлегла, а не цього... хмиря). Руслан Володимирович весело глянув на віце-президента, потім на мене і кивнув, мовляв, ідіть. Так просто віддав мене на поталу заступнику? Чорт, цього ще не вистачало. Ось зрадник!