Розділ 49

ФЕЛІКС

- Привіт, хлопчики, - я обертаюся на знайомий голос.

Ми сидимо в нашій улюбленій кафешці з Артуром і Никифором. Обговорюємо підсумки останнього тренування з боксу. Наш тренер, з яким ми займалися багато років, залишає нас і переїжджає в інше місто. І ми зависаємо тепер у повітрі. Заміну йому поки що не знайшли. Тренування, щоправда, не скасовують, у кожного з нас є можливість вибрати собі тренера з числа персоналу спортивної школи.

Але, все одно, на душі якось кисло. Доведеться звикати до іншого стилю і методики.

Нашу суто чоловічу ділову розмову порушує поява Лариси в оточенні зграї її подружок.

 - О, Лорчику, світло моїх очей, - вигукує Никифор, підводячись із місця, щоб посадити дівчат. - Яким вітром вас сюди принесло?

 Никифор підкликає офіціантку і замовляє вишневий коктейль.

 - Для наших дам, - повідомляє хлопець.  

Вони вмощуються по обидва боки від нас.

 - А що це ви нас не покликали? Сидите надувшись, як сичі, - дівчина переводить погляд з  мого обличчя на обличчя Артура, безглуздо випинаючи свої губи. - Тусуєтеся без нас? - Вона фальшиво посміхається нам, і ми, не змовляючись, переглядаємося з Артуром. - Хлопчики, ви нас стали ігнорувати, - вона красномовно згинає свій вказівний пальчик перед нашими обличчями.

 - Сьогодні є з ким поспілкуватися. Які гарні хлопчики... Цукерочки, - просто муркоче одна з нових подружок Лариси.

 - Так, ми тобі завжди раді, лялечко, - Никифор намагається розрядити обстановку.

 - Так, бачу я, як ви раді, - Лариса відверто поглядає на мене.

 - А ти сама не здогадуєшся? - я не витримую. - Боїмося, МНС примчиться.

- Давайте знайомитися, - пропонує одна з новоприбулих.

- А ну, відвали, - я звертаюся до тієї, що намагається сісти поруч зі мною.

- А що так неввічливо? - згинає вона брову. - Я просто познайомитися хочу.

Вона дозволяє собі пригорнутися до мого плеча і її рука впирається в моє коліно. Я одним рухом хапаю її за білявий хвіст і струшую з себе. Що за дурниця? Терпіти не можу таких нав'язливих.

- Ай! Ай! - вона верещить, наче її ріжуть. - Придурок, боляче! Відпусти!!!

- Відвали від мене. Не липни до мене, інакше я за себе не відповідаю і, що ти дівчисько, не подивлюся, - мені вже хочеться встати й піти, настільки дратує присутність цієї компанії.

- Лоро! Скажи йому! - вигукує вона.

 - Феліксе, ти на щось натякаєш? - Лариса впивається в мене гнівним поглядом, не звертаючи жодної уваги на свою подружку. Здається, що вона починає щось розуміти.

 - Я не натякаю. Я тобі правду кажу. На хрін із тобою тусуватися? Закінчитися може погано. Стукати ти повадилася, подруго, - бачить бог, у мене не було наміру говорити їй це.

Усе виходить спонтанно. Я просто не витримую, якою безневинною овечкою вона прикидається і вдає з себе вірного, надійного друга, якого раді кликати на тусовки.

 - А ти? Ти, що обіцяв? Ось усім нам. Я їх приструню, вони будуть у мене, як шовкова, - ледь не з піною біля рота Лариса огризається, витріщивши свої яскраво нафарбовані очі.

 - Не плутай, божий дар з яєчнею, - мені відверто стає смішно дивитися, як вона збирається перевести стрілки. - Я нікого не зраджував, і я домігся того, що обіцяв - Поліна і Денис більше не їздять на мотоциклі до школи і не сидять разом.

 - Лорчику, заспокойся, ми всі все розуміємо і співчуваємо тобі, - Артур намагається знизити градус розмови. - Не сваріться, друзі.

 - Ні, ну що він говорить? - Лариса звертається до Артура, явно розраховуючи на його підтримку.

 - Я кажу, що не складає труднощів пробити по певних каналах заявника з тієї історії на мосту. Згадуй, щурисько, ти наша, як справа була. Стукнула один раз, стуканеш і далі. Що думаєш, таке може зійти тобі з рук? - я гидливо дивлюся в її бік. Отже зрозуміло, що викручуватиметься до останнього і брехатиме, незважаючи ні на що. Це в її стилі. Красуня завжди виходить сухою з води.

 - Маячня якась, це ж треба таке нафантазувати. Ні за що ні про що..., - Лариса успішно справляється з роллю скривдженої.

 - Я з твоєї милості просидів у в'язниці і перед батьком виглядав ідіотом... - я викладаю останні претензії до дівчини, які накипіли в мені. - Гаразд, мені це набридло, - я піднімаюся і простягаю руку для потиску Артуру, потім Никифору.  - Я піду, хлопці. Обговоримо наші спільні справи в іншіх, більш сприятливих умовах.

 - Ти ж не покатав мене на своєму мотоциклі, - кричить мені вслід Лариса.

Я вже йду до виходу, але обертаюся, і розумію, що не в силах вимовити гідні обставинам слова. Ввічливі слова, я маю на увазі. Мій погляд натикається на ворожий, повний готовності помститися, погляд Лариси. Але я не реагую і йду.

Дідусь Поліни остаточно оговтується після серцевого нападу, його виписують із лікарні і він, на своє і наше щастя, повертається додому. Тепер усі її турботи і сподівання про нього. 

Поліна повертається у свій рідний дім. І я не можу спілкуватися зі своєю борсучихою так, як раніше. Перші дні взагалі місця собі не знаходжу. Наче відірвали одну з кінцівок і прикрутили вентиль припливу кисню до моїх легень.

Щоб відволіктися, не вилажу з тренувань у спорткомплексі. Викладаюся там, наче готуюся в чемпіони. Одне тільки тішить - що зовсім скоро стану повнолітнім і зможу ганяти на своєму мотику з Поліною за спиною.

Звичайно, так, ми регулярно бачимося на заняттях у школі, але там доводиться бути стриманими і приховувати свої справжні почуття перед своїми однокласниками.

Ми вже випускники і виходимо на фінішну пряму свого перебування в статусі школярів.

Потрібно готуватися до вступу в університет, а за підручниками не сидиться. Беру їх у руки і відставляю вбік під будь-яким приводом. Зосередитися не в силах. Усі думки про неї, про заучку, яка захопила в полон усі мої помисли.

Змінюю своє початкове рішення їхати додому. Мені терміново потрібно побачитися зі своєю дівчинкою.