Розділ 40

ФЕЛІКС

Виходжу з машини на автопілоті. На душі паршиво. Немов кішки в рот наробили. Відчуваю, як десь біля горла калатає серце, не даючи нормально ні вдихнути, ні видихнути.

Я все чув. Пішов й попросив Артура покликати її додому, щоб не вбити Дениса просто там, на місці, і не висловити їй в обличчя, яка вона погань.

Усю дорогу зі школи до дому прокручувалося в голові почуте:

Зрозуміло, це брехня!

Я повинна примиритися як із вимушеним сусідством.

Він мене бісить. Моя б воля - ноги б там моєї не було!

Просто треба перетерпіти цей рік, і його теж...

Денисе, прошу, давай не про Фелікса.  Його і так до нудоти багато в моєму житті.

Раз за разом ці її фрази, так і звучали настирливим набатом у голові, так і впивалися вістрям ножа в серце. Боляче так, що аж дихати важко і сльози гадські самі собою навертаються.

Краще б відшмагала мене по щоках - не було б так боляче.

Невдячна.

Ось, значить, як насправді ти думаєш про мене.

Плачеться наодинці Денису. Не соромиться йому свою душу відкривати. Напевно, так було завжди.

Утім, я, звісно, розумію, що частково заслуговую на таке. В її очах я вважаюся повною нікчемою. Неодноразово тролив її.

Вона мені не довіряє, і я з цим нічого вдіяти не можу.

Як це винести, я не розумію? Як витрусити її з душі, з мізків?

Великі краплі дощу барабанять по склу. Лупить чи то дощ, чи то град із дощем. Погода різко змінилася. Раптово небо стало сірим і похмурим. Воно взагалі похмуре відтоді, як на мене обрушився цебер бруду, випадково підслуханого в шкільному коридорі.

Я не хочу страждати, як пацан через неї. Як же вона мене зневажає... Тільки терпить від безвиході, немов я мерзенний шкідник, якого вона звести не може. А Дениса стояла й ніжно обіймала, на дружбу погодилася.

Так мене морозом всипало. Зуби стискаю так, що щелепу зводить. Тиха, беззвучна агонія моєї душі. Так ось ти яка, любов. Спалюєш усе всередині без жалю... Немає сил позбутися тебе.

Не дозволяєш так скоро й легко вилікуватися.

Хотілося трощити все навколо. Залишившись наодинці із самим собою, хочеться дати волю рукам і не стримуватися. Від безсилля й відчаю,  люто мну покривало, що потрапило під руку.

Така безневинна, витончена, ніжна, бажана... поганка.

Незважаючи на це, я продовжую її... Любити? Не знаю, але точно продовжую нею марити. І вона не дає мені спокою.

У пам'яті виникають помічені мною її швидкоплинні посмішки, жести. Згадую поворот голови, здивовано підняті брови, закушену губку й палаючі від цікавості очі. Мурашки по шкірі пам'ятаю... якщо подути на щічку, вона так смішно починає соватися й червоніти...

Моя пам'ять зберігає спогади про неї, як ретельно оберігається багатство, єдине, що варте уваги. Усе, що пов'язано з нею - все пам'ятаю, до єдиної секунди.

Пам'ятаю, як з'явилася вперше в нашому класі, вся така боязка, безпосередня. Якийсь час вважав, що мені просто цікаво спостерігати за нею - адже вона справді як не від світу цього. Може, так воно й було, але цікавість швидко переросла в бажання зачепити, принизити й тим самим привернути до себе увагу. Що, само по собі, парадоксально.

Згодом став усвідомлювати, що це не просто так. Коли для оточуючих стало зрозуміло, що вона мені подобається, у мені тільки пробуджувалися перші проблиски усвідомлення цього факту.

 Адже ми з нею не просто не схожі, ми взагалі з різних планет. Тому припустити, що між нами може бути щось серйозне не можливо.

Але те, що сьогодні сталося... воно ніби висмикнуло мене зі звичного стану, загострило всі почуття до межі, буквально вивернуло навиворіт.

Я не дозволю тобі заповнити моє життя вщерть. Ніхто й ніколи не дізнається про мої страждання.

Й ти, Борсучка, ніколи не дізнаєшся, яке місце займаєш у моєму серці.

Але з Денисом я не дам тобі бути.

Хотів першим її поцілувати?

Не вийде. Її перший поцілунок буде моїм.

І нехай моя душа остаточно згорить після цього!

Я буду першим.

Моя бажана поганка.

ПОЛІНА

 - Скільки себе пам'ятаю, дідусь так готував. Згодом і мене навчив. Це наш фірмовий сімейний рецепт, - мені здається, я лопну від гордості за свої кулінарні здібності, які мені вдається сьогодні проявити.

 Я запропонувала Юлії Кирилівні приготувати на вечерю вареники із м'ясом й вона дуже навіть охоче підтримала мою ініціативу. Спочатку вона спостерігала, як я замішую тісто, готую начинку і починаю ліпити вареники, а потім приєдналася.

Разом, у чотири руки, ми з Юлею ліпили вареники, справа в нас складалася. Ми з нею базікали про все підряд. З нею дуже затишно й легко розмовляти, приємно перебувати поряд. Я дякую долі, яка звела мене з такою чудовою жінкою. Мені здається, що я її знаю сто років.

І мені спокійніше на душі від усвідомлення, що я хоч на щось годжуся, що від мене є користь у цьому чужому домі, який тимчасово став для мене притулком.

 - Ти така господиня, - посміхається Юля, - Пощастить же комусь із тобою. І характер у тебе поступливий. Ти просто диво!

 - Я б хотів ще порцію. Можна мені добавки? - захоплено дожовуючи останній вареник зі своєї тарілки, каже Тарас Миколайович. - Давно я таких смачних вареників не їв. Яка ж різниця між магазинними і домашніми. А де, до речі, Фелікс?

 - На тренування пішов. Не пішов, а промчав, як тайфун. Буркнув, що йде на тренування й вилетів, як куля. Думала змете все на своєму шляху, - задумливо і з розстановкою Юля повідомляє свої враження про стан Фелікса.

 - Я піднімалася до нього, запросила до столу поїсти, він мені через двері відповів, що не хоче, - я намагаюся пом'якшити враження про поведінку Фелікса.

 - Може, тоді розкажеш у чому причина. Він знову щось витворив? - Тарас Миколайович нутром чує, що має бути вагома причина такого вчинку сина. Мабуть, він збирається випитувати мене про те, що сьогодні сталося. Під його пильним поглядом я напружуюся, усвідомлюючи, що від мене вимагатимуть роз'яснень. Я застигла з черговим вареніком у роті.