Розділ 36

Фелікс

– Феліксе, – гримить голос батька. Підтягуюся на турнікеті у дворі перед будинком. Нетерпіння дізнатися всі нюанси мого вчорашнього нічного відкриття змусило мене схопитися з ліжка ні світ, ні зоря.

– Я тут. Доброго ранку всім добрим людям, – я повертаю голову до нього.

– Ти вчора о котрій годині з'явився? Що ти кожного вечора десь шляєшся, – тато неприємно морщиться, звертаючись до мене.

– Я не шляюсь, а культурно проводжу вільний час із друзями. Розумієш різницю?

– Кинь дурня клеїти!

– Тату, ну я кажу, як є. Що ти відразу в пляшку лізеш?

– Феліксе, я тебе хотів попередити... Синку, що з обличчям? – він затримує свій погляд на подряпинах на моїй фізіономії.

– А, так це я порізався, коли голився, – я відмахуюся, не бажаючи загострювати уваги. – Нісенітниця. Тату, скажи, що робить у нашому будинку Поліна? – я нарешті добираюся до головної теми, яка мене хвилює найбільше.

– Поліна поживе в нас. У неї сталася біда в родині. Дідусь потрапив із серцевим нападом до лікарні. А ти маєш щось проти, а син? – він лукаво на мене дивиться, явно з наміром зловити мої перші емоції від почутої новини.

– Так... А як же вона опинилася тут? Так несподівано, я був вражений учора. Ніяк не міг зрозуміти, яким боком вона у нас у домі, – я все ще перебуваю в шоці щодо присутності Поліни тут, у нашому домі.

– Феліксе, та просто пораскинь мізками. Дідусь, напад, лікарня... Ну, друже, прояви кмітливість, – він хитро посміхається, клацаючи пальцями перед моїм обличчям. Знущається. Я це так, розцінюю. Ні, щоб розповісти все, як є, по порядку.

– Юля постаралася? – я висловлюю перше, що спадає на думку.

– Ти проти? – він стає серйозним.

– Ні, просто здивований.

– А ти не дивуйся, а краще подумай, чим ти можеш допомогти бідолашній. У неї горе в сім'ї, родичів немає, принаймні в нашому місті. Є загроза, що рознюхає служба з питань неповнолітніх, ну тобто з питань опіки. Її можуть відправити в притулок. Це за живого дідуся.

– Так, що ти, я не проти. Це так жахливо. Я просто в шоці. Царенко і притулок. Її ж там з'їдять із потрохами. Вона зовсім не пристосована до такого способу життя, – мене вражає зворотний бік цієї, здавалося б, пересічної події в житті своєї однокласниці. – Вона ж зовсім дитина.

– Ось, то то й воно. Юля мені зателефонувала і змалювала в загальних рисах цю ситуацію. Знаєш, синку, я її підтримав у намірі прихистити дівчинку. Не годиться їй жити самій. А дідусь одужає, вона повернеться до себе додому.

– Так, а Юля знала, що ми вчимося в одній школі?

– Ні, звісно, це вже відкрилося тут удома. Поліна побачила нашу з Юлею фотографію на кухні й впізнала мене. У мене до тебе прохання. Благаю, будь коректним щодо дівчинки. Не дозволяй собі зайвого.

– Що ти маєш на увазі?

– Феліксе, я пам'ятаю, які дива ти творив минулого року і скільки разів мене викликали до директора через твою поведінку. Покажи, що ти став дорослим. Не чіпляйся до дівчинки.

– Я не збираюся її ображати, – знизую я плечима, – Те давно бур'яном поросло, що було минулого року.

– Зарубай собі на носі – я не дозволю ніяк її ображати, ти мене чуєш, Феліксе? – повторює з натиском батько. – Ніяк. Не здумай і пальцем до неї доторкнутися. Щоб мені не довелося шкодувати, що пішов назустріч Юлі й погодився прийняти її в нас. Якщо ти в школі її діставав, то тут під одним дахом, тим паче ти можеш наколобродити...

– Я не буду її чіпати, тату, – я сміливо дивлячись йому в очі обіцяю, хоча сам у цьому не впевнений. Але іншого варіанта врятувати Царенка я просто не бачу.

Поліна мене ненавидить після всього, що я їй зробив, і не дивно. Може, взагалі почне зустрічатися з Денисом, а мені доведеться дивитися на це. У той час як я безуспішно намагаюся про неї не марити...

І як мені правильно поводитися?  Як я витримаю її присутність?

У мене вежу рве, коли вона просто на виду в школі, а тут ще й жити в одному будинку, знати, що вона за стіною. Поруч. Спить або роздягається... щоб лягти в ліжко. Ходить у душ, один на поверсі, в який і я ходжу.

– Феліксе, – покликав батько. –Зізнайся, що вона тобі не байдужа. Наберися мужності й зізнайся.

– Так, я просто не можу терпіти вискочок і зубрилок. Мене просто бісить її це окозамилювання.

– Тепер вона наша гостя. Ти маєш поважати наше з Юлею рішення підставити плече тому, хто потребує допомоги в потрібний момент.

– Я з вами, теж можу їй підставити своє плече і навіть два.

– Ось це по–чоловічому. Це похвально.

– Нарешті, тату, від тебе почути похвалу.

– Хочу дати тобі пораду. Усе могло б змінитися між вами, якби ти натякнув дівчинці, що вона тобі подобається, замість того, щоб знущатися з неї. І тобі самому стало б легше.

Я опускаю очі. Тато явно не жартує. І бачить далі й більше, ніж я припускав.

Батько раптом замовкає, і в його погляді з'являється розуміння. А потім запитує:

– Зізнайся, ти закоханий у неї, Феліксе?

Батько застає мене зненацька своїм запитанням просто в лоб.

Відповідь очевидна для нього, раз він зробив такі висновки.

І що найдивніше, відповідь стала очевидною і для мене...

Я міг скільки завгодно вішати локшину на вуха татові, що вона мене тільки дратує, але вже давно у своїх думках я про неї марю...

Але чи повинен я зізнатися в цьому вголос?

Можливо.

Але...

Не можу.

Погляд мій притягує дівоча фігура за вікном другого поверху. Поліна з цікавістю оглядає пейзаж навколо нашого будинку. На руках вона тримає кота Мотю, пестячи його. Натикаючись очима на нас із татом вона стрімко зникає. Значить "борсучиха" моя прокинулася і треба скоро очікувати її появи.

- Тату, зараз це до справи не стосується. Поліна моя однокласниця, - відповідаю я, трохи подумавши. - Як я можу в такій ситуації залишитися осторонь? Тролити її - це одне. Але я не можу поводитися як покидьок, коли в неї сталася біда.